Сторінка
1

Історія та сучасне функціонування мови греків - тюркофонів Приазов’я

Грецьке населення Приазов’я поділяється в лінгвістичному відношенні на урумів - тюркофонів та румеїв-еллінофонів. Стаття присвячена трансформації та функціонуванню мови греків-тюркофонів. Урумська мова Північного Приазов’я об’єднує чотири діалекти, які відображають складні етноісторичні процеси. Їх класифікація, у залежності від впливу різних мовних елементів, виглядає таким чином: кипчацько-половецькі говори розповсюджені у с. - В. Новосілка, Старобешеве, Мангуш; кипчацько-огузькі - Старомлинівка, Богатир, Улакли; огузько-кипчацькі - Гранітне, Староласпа, Комар, Старогнатівка; огузькі - Маріуполь, Старий Крим [1]. У побутовій мові жителів кожного урумського села є свої особливості. Діалекти греків-тюркофонів зберігають лексичні релікти, тому являють інтерес для дослідників мови та етнічної історії маріупольських греків.

Сучасна урумська мова представлена серед компактного грецького населення у 29 селах Донецької області, в одному селі Запорізької області й у м. Маріуполь. За нашими підрахунками та згідно з Всеукраїнським переписом населення 2001 року, чисельність приазовських урумів становить близько 40 тис. осіб.

Джерелами нашої роботи є польові етнографічні дослідження у грецьких селах Приазов’я, які проводилися на базі Маріупольського державного гуманітарного університету (МДГУ) та матеріали державних архівів і музеїв України та Росії.

Професійне дослідження урумської мови було започатковано у 1951 р. групою студентів кафедри тюркської філології Ленінградського державного університету, які вивчали мову та фольклор тюркомовного населення греків Приазов’я. Результати діяльності експедиції описуються у статті С. Муратова [2]. Подальші дослідження Ф. Оглуха [3] та О. Гарковця призвели до поділу урумських говорів на чотири групи у порядку зростання огузьких діалекті [4]. У результаті ретельних досліджень О. Гаркавця [5], було знайдено новий концептуальний підхід до мови урумів. Урумська мова греків Приазов’я, припускає вчений, не є діалектом кримсько-татарської або турецької - це самостійна мова, наближена до тюркських мов. Говори урумів селища Прасковіївка (Краснодарський край) досліджував Е. Тенишев [6]. Він вважав, що всі діалекти греків-тюркофонів, зокрема й приазовські, є похідними від турецької [7].

Мова урумів кримського походження зазнала впливів місцевих татарських, караїмських, кипчацьких, огузько-турецьких, ногайських говорів, що призвело до формування змішаного характеру мови. Якщо не брати за основу грецьку мову, то слід зазначити, що урумські говори Північного Приазов’я у своїх діалектних рисах є відображенням кримськотатарських говорів тих місць, звідки уруми були виселені понад два століття тому [8]. У їхньому формуванні брали участь мови кипчацьких і огузьких племен. Тюркська мова маріупольських урумів, як і мова урумів Кавказу, відзначається неоднорідністю. Назву “урумська мова” мають дві генетично і типологічно різні групи говорів тюркомовних греків: маріупольські греки, разом із тюркомовними волохами (Молдавія) і грузинами - переселені із Криму до Північного Приазов’я (1778-1780) та переселенці із Туреччини на Кавказ і Прикавказзя у XVIII-XIX ст. - трабзонські (трапезундські) греки, мова яких від турецької відрізняється фонетичним, лексичним і граматичним субстратом, і є мовою огузькою [9].

Греки-тюркофони називають себе греками, але їх більш давнім ендоетнонімом є термін урум (виник на території Малої Азії, набувши поширення у Криму). Походження його пов’язане з терміном рум, який впровадили турки-мусульмани (сельджуки) для позначення жителів Османської імперії, які сповідували православ’я і спілкувалися грецькою мовою [10]. Греки, які розмовляли тюркською мовою, набули екзоетноніму уруми. Із часом вони й самі себе почали так називати. По суті, назви урум і рум - ідентичні терміни. Грецькі дослідники вважають, що етимологія цих термінів походить від слова “Ρωμαίος” - ο κάτοικος της Βυζαντινής Αυτοκρατορίας [11], але з урахуванням фонетичних особливостей тюркської мови - найбільш характерними типологічними рисами тюркських мов у розділі фонетики є сингармонізм - відсутність на початку слів сонорних “р”, “л”, “м”, “н”.

У турецькій науковій літературі наголошується на факті, що екзоетнонім urum’lar пов’язаний із греками-тюркофонами, які мігрували, переважно з Анатолії, під час існування Візантійської імперії на територію Південного берега Криму, де уруми почали використовувати південний діалект кримсько-татарської мови [12]. Але потрібно враховувати, що етнонімом урум називали ряд змішаних етнічних груп, які нині проживають у різних регіонах Причорномор’я та Середземномор’я, маючи складну історію [13], проте є вихідцями з території Малої Азії. Сучасні дослідники оперують різними концепціями щодо цього етноніма [14].

На сьогодні серед урумів існують такі етноніми: урум - грек; урум алхи - грецький народ; урумнух - греки, уруми, грецьке населення; урумлар - стає греком. У 2001 році, у рамках дослідження етнічного самовизначення та сучасної мовної ситуації, нами було обстежено населення сіл Мангуш, Старий Крим, Старомлинівка (Кременівка), Гранітне (Карань). Ми маємо 1234 відповіді жителів вищеназваних селищ, які були зафіксовані в розроблених нами анкетах, де на питання “Вкажіть Вашу національність” уруми, переважно, записали себе греками (72 %), рідше - урумами (19 %) і частково (9 %) - греко-татарами. На відміну від греків-еллінофонів, зазначені вище терміни розповсюджені в усіх урумських селах.

Згідно з нашими польовими дослідженнями, свою мову уруми Приазов’я називають урум ділі (с. Бешеве, В. Янісоль, Карань, Ласпа, С. Крим) або урум тілі (с. Богатир, Гнатівка, Карань, Комар, Улакли). У 1951 році дослідники з Ленінградського державного університету також зафіксували урумський термін урум ділі, під час своїх польових робіт [15].

Ми не маємо достатньо матеріалів для з’ясування часу виникнення та формування урумських диалектів. На нашу думку, у візантійський період своєї етнічної історії греки Малої Азії та Криму спілкувалися грецькою мовою. Створення Османської держави призвело до мовної асиміляції малоазійських греків і втрати рідної мови, а згодом - до переходу на спілкування тюркською мовою. Докримський період історії урумів майже невідомий - жодна з існуючих версій не підтверджується джерельною базою. Гадаємо, що версію про розшарування маріупольських греків на тюркофонів та еллінофонів доречно розглядати з докримського періоду. Основна версія, до якої апелюють учені сьогодні, - це думка про те, що поділ греків на дві мовні групи відбувся ще за часів середньовічного Криму. На думку М. Араджіоні, під впливом навколишнього грецького населення частина кримських татар перейшла у православ’я; релігійна приналежність мала незрівняно більше значення для самосвідомості людей, аніж мова чи спільність походження, тому тюркомовні християни стали ототожнювати себе із греками, а не із кримськими татарами, турками або іншими народами, які сповідують іслам [16].