Сторінка
1

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”)

Інтимна лірика – чи не найпитоміше поле і для непольових досліджень з українського джендеру[1].

Одним із найхарактерніших для інтимної лірики поетів-романтиків є мотив недосяжності ідеалу. Культивується естетика страждань, душевних ран, світлого суму, нездійсненних сподівань. Відчуваючи й звичайні, емпіричні вияви краси, романтики все ж віддають перевагу безсмертним душевним поривам, що підносять до сфер універсуму. Пафос їх інтимної лірики – у невтомних пошуках спорідненої душі, “загубленої пари”, з якою можна з’єднатись у відчутті вічної сили прекрасного. Цьому піднесеному ладові душі протистоїть реальне життя, що породжує драматичні й трагічні колізії, – і то не лише в ліриці, а й у тому ж таки реальному житті. Так з’являються передумови для переходу на реалістичні принципи світобачення й моделювання художнього світу. А все ж у ліриці романтик лишається вірним своїм піднесеним ідеалам. Яскравий приклад – інтимна лірика Т.Шевченка, зокрема так званий Ликерин цикл віршів.

Реальні драматичні колізії, внаслідок яких з’явився цикл, в основному відомі, однак варто стисло нагадати і їх, оскільки інтерпретація в багатьох випадках видається спірною. Ликера Полусмак (а не Полусмакова, як було переінакшено; в заміжжі – Яковлєва, 1840–1917) – кріпачка батьків Шевченкового знайомого Миколи Макарова, сирота, вивезена наприкінці 1859 року з Полтавщи­ни до Петербурга. Про деталі їх знайомства та розцурання з Шевченком написано вже чимало. Щоправда, дослідники спиралися переважно на спогади представників того самого оточення, яке відіграло не вельми порядну роль у цій прикрій історії. Спогади ж самої Ликери, записані свого часу Костем Широцьким, не бралися й досі до уваги та не передруковувались як нібито тенденційні. Це більш ніж дивно, оскільки, наприклад, для свідчень М.Карташевської та інших учасників драми, попри їх відверту ворожість, тенденційність і пліткарство, що констатують і самі упорядники „Спогадів про Шевченка”, все-таки знайшлося місце – і то нормально, бо там є деякі важливі відомості.

Ю.Івакін визнавав: „Звичайно, певну (хоч і не головну) роль у цьому розриві зіграли Карташевські, В.М.Білозерський, О.М.Білозерська-Куліш, М.Я.Макаров, Н.М.Забіла, які активно протидіяли шлюбу Шевченка з Ликерою. Дехто з них (як, наприклад, М.С.Карташевська) вороже ставився до поета, дехто не міг змиритися з тим, що його нареченою стала проста покоївка. Та було б спрощенням пояснювати протидію всіх згаданих осіб наміру поета одружитися з Л.Полусмаковою [Полусмак. – А.Т.] тільки класовою упередженістю” [2, 290]. Двадцять років тому, 1983-го, то були слушні корективи. Однак тепер станової упередженості уже й зовсім не беруть до уваги. А тим часом ніби забувається й те, що кріпацтво було скасоване в рік смерті Шевченка, але він того так і не діждався, від чого ще більше страждав.

Може, тенденційними слід вважати отакі фрагменти:

„Брешуть, що він пив дуже горілку. Так мені аж досадно, що брешуть і ніщо так не досадно” [8, 285];

„Йому графиню сватали і його не пускав до мене Макаров – той пан, якого я була кріпостная, хоч я й не була кріпостная, бо я була козачка і тоді дізналася про те, як визволилася. < .> Вони (пани) не хотіли, щоб я йшла від них, а – як я вибралась – усе відняли від мене” [8, 286];

„Якби не казали мені, що він був в Сибірі, то я б не жалкувала тепер. Коли ж Макаров хотів собі мене приобрісти!

Казали мені пани: „Ти хочеш бути панею, а сама не знаєш, що йдеш за сибіряку” [8, 288].

Тяжким ударом для поета могла бути й приписувана Ликері записка брутального змісту, що її опублікував П.Зайцев 1914 року в журналі „Русский библиофил” [див.: 5, 168], ніби як у відповідь на публікацію спогадів Ликери в „Літературно-науковому віснику” (1911). Саме ця записка, якщо визнати її ідентичність та слушність датування (могла бути й фальшивкою інтриганів, і пізнішою фальсифікацією), остаточно поховала мрію про одруження.

Тож варто вислухати різні сторони, зокрема й звинувачувану, яка відіграла і надихаючу, і теж, як і все оточення, фатальну роль у долі поета. Такими міркуваннями керувався автор цієї статті, передруковуючи спогади Ликери до сучасного видання [див.: 9; 10]. Бо є в тих свідченнях і „тенденційна” (цілком природна з уст колишньої покоївки) характеристика петербурзького середовища, і каяття, і спроба якось виправдатися: молода була, не розуміла . Є, зрештою, і спокута літньої жінки за нерозважливу поведінку в юності. Є те, чого немає в інших співучасників трагедії, котрі пліткували, пояснювали, оправдовувалися добрими намірами, і жодного разу ніхто не визнав себе бодай трохи винним.

Отакий болющий морально-психологічний, і класовий, і джендерний контекст, відлуння якого знаходимо в Шевченкових листах і віршах так званого Ликериного циклу. З ім’ям Ликери, напевне, пов’язаний вірш „Росли укупочці, зросли .” (це припущення О.Дорошкевича Ю.Івакін вважав дуже ймовірним), а далі – „Ликері”, „Н.Я.Макарову” („Барвінок цвів і зеленів”), «Л.» («Поставлю хату і кімнату») і, як видається, кільцевий мотив вірша „Не нарікаю я на Бога .”.

У першому з названих віршів висловлено мрію „одружитися і йти, / Не сварячись в тяжкій дорозі, / На той світ тихо перейти”. Наступні, що писалися безпосередньо під час кульмінації та розв’язки у стосунках, проаналізую докладно.

Автограф послання „ЛИКЕРІ” не зберігся. У „Більшій книжці”, куди його переписав І.Лазарев­ський, рукою Шевченка виправлено дату „6” на „5 августа”. Як стверджує Наталка Полтавка (Н.Кибальчич, вона ж Н.Симонова), безпосереднім імпульсом до написання вірша став епізод, коли її мати, Надія Забіла, не пустила Ликеру з Шевченком до Петербурга за покупками на придане. На запитання, чи пустила б, якби вони вже були повінчані, Шевченко одержав ствердну відповідь, після чого, розгніваний, присів до столу „і написав звісні вірші, направлені просто проти моєї матері: