Сторінка
2

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”)

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста” [6, 324].

Певна річ, ці рядки були спрямовані не лише проти Н.Забіли, а значно ширше – проти закостенілого у своїх святенницьких поглядах і звичаях оточення, яке дозволяло собі те, що осуджувало в інших. Типологічну низку таких панів-лібералів виведено в інших творах Шевченка. Тому й тут він вживає третю особу множини: „Раби, невольники недужі!” (раби панівної ханжівської моралі, догматизму, забобонів, зокрема й привнесених пишнотами та ритуалізацією візантійської обрядовості).

За розгортанням семантичної композиції послання умовно можна поділити на три частини, кожна з яких розпочинається звертанням до адресата. Перша частина – осуд консервативного середовища – завершується риторичним вигуком перед цезурною павзою посеред 6-го рядка.

Друга частина – по 13-й рядок включно – настанови ліричного героя (а він і тут, і в усьому циклі, як і загалом у ліриці поета, майже ідентичний із власне автором). На перший погляд, його єретичні заклики видаються досить несподіваними. Цьому сприяє, зокрема, винесення риторичних заперечень „не хрестись” і „не молись” на завершення 7-го та 8-го рядків, унаслідок чого ритмічне та римове сподівання емфатично їх виділяє, і лише наступні анжамбемани ніби пом’якшують попереднє єретичне „провисання”, а в рядках 9-13 з’являється й семантична мотивація. Емфатичної павзації анжамбеманом та цезурами зазнають і рядки 9-11, що також посилює враження спонтанної фіксації мовного потоку на найвагоміших твердженнях:

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

10 І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде!

Не даремно саме ці рядки зазнавали цензурних вилучень і перекручень. Ю.Івакін слушно вбачав тут критику церкви й релігії, хоч та критика здавалась йому трохи парадоксальною, оскільки поет протиставляє богові офіційної релігії Саваофу Бога як символ вищої правди і справедливості. Є також думки, що тут протиставлено Богові-Отцеві Бога-Сина, або що поет викриває старозавітного Саваофа. Очевидно, варто мати на увазі і не атеїстичну, і не суто протестантську критику (в дусі європейського протестантизму), а власне Шевченків пошук єдиного Бога, не нав’язуваного силовими хрещеннями, місіонерами, царями, котрим вигідно культивувати рабську психологію. Поет підноситься над різними типами релігій, до того ж закостенілих від дріб’язкового догматизму, лицемірства, прагматично пристосованих до суєтних земних потреб. Подібні мотиви звучать і в написаному раніше, 27 червня 1960 р., вірші „Світе ясний! Світе тихий! ”; безпосередньо примикає до „Ликериного циклу” й вірш „Не нарікаю я на Бога” (5 жовтня), де поет, щойно переживши велику драму, все ж таки стверджується на усвідомленні високої пророчої місії власного слова в майбутньому і водночас вимучується болем від неможливості сьогочасного щирого побратимства: ліпше одурити себе самого, „Ніж з ворогом по правді жить / І всує нарікать на Бога!”

Увесь вірш сповнений риторичних фігур – вигуків, стверджень, заперечень; варіюються анафоричні й епіфоричні звертання. Серед тропів звертає на себе увагу також емфатично анжамбмоване експресивне порівняння, що завершує першу частину твору: „Заснули, мов свиня в калюжі, / В своїй неволі!”.

У третій частині (рядки 14-21) „калюжа” стає вже предметним образом-символом неволі, обмеженості, затхлості, фарисейства, житейського бруду. Контекстуальна антитеза цьому – образ волі, створений повторенням семантично ключового епітета „вольную” в поєднанні з образами святої душі та руки, поданої на вічний союз і на долання лукавого лиха.

Цікавими є ритмічний малюнок та римування твору. Вірш становить собою астрофічну 21-рядкову структуру, написану 4-стоповим ямбом, що від часів „Енеїди” І.Котляревського став набувати в українській літературі рис канону. Однак завдяки вже згаданій емфатичній павзації, нерегульовному альтернансуванню 2-складових і 1-складових („чоловічих” і „жіночих”) клавзул, а також риторичним пунктуаційним особливостям ритміка тексту великою мірою урізноманітнюється, наближаючись до розмовної просодії.

Схема римування – baabbbccdeeddcbbcbchh– підтверджує, що вірш написано експромтом, без особливої регламентації чергувань. Це дало змогу варіювати римові повтори, підхоплюючи й підтримуючи за їх допомогою посилювані римами звертання до адресата й наскрізні мотиви, а насамкінець різко відійти від них у дворядковій коді, де використано прикметникову неповну йотовану риму „дебеле – веселій”.

Отже, у третій частині послання „Ликері” поступово наростає антитеза лиху, облуді, посилюється сподівання щасливого кінця, якому в реальному часі та просторі так і не судилося здійснитися. Та все ж і в наступних віршах циклу немає жодного слова докорів адресатам послань.

Навіть у написаному після розцурання вірші, що його тепер називають за першим рядком „Барвінок цвів і зеленів .”, хоча Ю.Івакін подавав його, як видається, більш слушно: «Н.Я.Макарову („Барвінок цвів і зеленів .”)». І аргументував так: «В автографі „Більшої книжки” слово „Н.Я.Макаро­ву” написано великими літерами над першим рядком вірша і графічно більш схоже на назву твору, ніж присвяту. Під цим заголовком вірш надруковано в десятитомному академічному виданні Шевченка. Проте мали певну рацію й редактори ювілейного шеститомного видання АН УРСР, надрукувавши це прізвище як присвяту вірша. Річ не тільки в тому, що за змістом ця назва є присвятою, а й в тому, що існує ще один автограф вірша під назвою „Л[икері]” (в Центральному державному архіві літератури і мистецтва в Москві). У „Більшій книжці” під „Н.Я.Ма­карову” – густо закреслене слово (чи не „Ликері”, яке поет закреслив, надписавши зверху нову назву – при­святу?)» [3, 355].