Сторінка
4

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”)

У цьому контексті зрозуміло, що навряд чи варто тлумачити „недосвіт” і як „весняний передсвітанок” (Н.Чамата), також пов’язуючи з ним не лише людей, що прагнули перешкодити шлюбу, а й, знову-таки, чомусь „власні сумніви поета перед важливим життєвим кроком”; а з барвінком – „не тільки символ весілля, одруження з Ликерою, якого так бажав Шевченко, а й образ його сподівань, мрій про родинне щастя” [12, 95]. Виходить, нібито і барвінок – Шевченко, і недосвіт – Шевченко. Самообслуговування унтер-офіцерської вдови у квадраті.

Не вельми вмотивованою видається й отака логіка коментарів: „Присвята вірша М.Макарову засвідчила приязні почуття до нього Шевченка й, можливо, визнання слушності того негативного ставлення друзів і знайомих до наміру поета взяти шлюб з Ликерою, яке спочатку так обурювало поета” [12, 94]; „Присвята вірша М.Я.Макарову замість первісної присвяти Ликері свідчить, що й після розриву з нареченою Шевченко зберігав до нього приязні почуття, а може, й визнав слушність його негативного ставлення до свого шлюбу з Ликерою” [13, 746]. Дуже вже далекосяжні висновки з самого лише факту переадресації, та й то факту небезперечного. Адже в Шевченка були й інші адресати, наприклад Аскоченський . До того ж наступний вірш циклу – „Л.”, написаний 27 вересня, тобто після розцурання, адресовано не кому іншому, а Ликері, до якої, за вищенаведеною логікою, не могло вже бути „приязних почуттів”. І тут коментар чомусь аж надто куций: „Л. – Ликера Полусмакова, розрив взаємин з якою відбився в цьому вірші”[13, 748]. А якщо не знати всієї історії, то хіба в самому тексті постає той розрив?

Це досить показовий із погляду психології творчості факт: навіть після гостро-емоційних сцен, вже ніби змиряючись із думками про довічну самоту, Шевченко-лірик та романтик ще бодай у жанрі ідилії зберігає химерну та марну надію, пов’язуючи її з архетипами хати, саду-раю, матері, діток. Саме тому й хронотоп твору, легко й ненатужливо підносячись над неприємним „тут і тепер”, коливається в діапазоні „майбутнє – минуле – майбутнє”: од візії-прожекту до візії-сну-спогаду і навпаки – від туги за тим, чому не судилося статися, до невизначено-сновидного замовляння прийдешнього, де є час і місце для християнського прощення, любові, нових чуттєвих спалахів.

За розгортанням художньої семантики та компонуванням психологічного сюжету ідилію „Л.”, як і чимало інших ліричних творів Шевченка, зокрема проаналізоване вище послання „Ликері”, теж можна поділити на три частини. У першій частині (рядки 1-6) висловлено (а відтак ніби втілено в майбутньому часі) заповітну мрію про будівництво своєї хати як прихистку від житейських змагань і турбот. Для її здійснення поет, як відомо, вдавався і до практичних кроків, але тут радше йдеться вже не так про будівництво реального родинного гнізда, як про предметний образ-символ усамітнення, втечі від спокус і тривог світу. Переважають помірковані оповідні інтонації, втілені в усіх сферах художньої мови – від фонічної до синтаксичної. Неокличні речення, сповільнювальна тавтологізація у фольклорному дусі („хату і кімнату”, „садок-райочок”, „однині-самотині”), ощадлива тропіка (лише два епітети, виражені іменником-прикладкою – „садок-райочок” – та прикметником – „маленькій благодаті”), некваплива дієслівна динаміка („посижу”, „похожу”[2], „буду спочивати”), протяжні асонанси з переважанням і-о-у, приглушені алітерації на с-д-т, – усе це має навіювати стан розважливого втихомиреного спокою-забуття, що переходить у сновидні образи-візії другої частини послання (рядки 7-10). Не даремно тут, у другій частині, тричі повторено дієслово „приснитися”: як анафора і як епізевксис (невпорядкований повтор, що постає в даному разі ще й завдяки інверсіям): „Присняться діточки мені, / Веселая присниться мати, / Давнє-колишній та ясний / Присниться сон мені! ”.

Третя, завершальна частина починається з останнього складу 10-го рядка: „і ти! ”. Спокійний плин оповіді тут уривається. Навіть трохи раніше – на попередньому риторичному вигуку, який, проте, ще не віщує різкої інтонаційної зміни, а лише готує її, зокрема й візуально-пунктуаційно. Далі постає антитеза до попередньої оповіді. І то не тільки на суто граматичному рівні (у першій частині – „буду спочивати”, тут – „Ні, я не буду спочивати”), а й на контекстуальному, оскільки переміщений у майбутнє сон „Давнє-колишній та ясний” (ніби поєднання футуруму й „плюсквамперфекту”) протиставляється також переміщеному в майбутнє сну теперішньому (футурум плюс презенс). І в цьому майбутньо-теперішньому сні знову постає нав’язливе марево такої нібито цілком можливої ідилії кохання: „Бо й ти приснишся. І [в] малий / Райочок мій спідтиха-тиха / Підкрадешся, наробиш лиха . / Запалиш рай мій самотний”.

Два останні рядки – як остання надія і як шанс, що його лишає власне автор адресатові послання. Хай і ціною руйнування спокою, спочинку, райочку, „маленької благодаті”, зате – „лихо”-радість, „лихо”-чуттєвість, лік від самоти і тихого сну-згасання.

Із погляду строфіки та ритміки вірш є астрофічною 15-рядковою структурою, де застосовано один з основних Шевченкових розмірів – 4-стоповий ямб. Цим розміром написано і знамениту ідилію „Садок вишневий коло хати” з казематного циклу (вона також налічує 15 рядків), як і послання „Ликері”. Однак, на відміну від останнього, буквально зітканого з фігур патетики, риторичні вигуки зустрічаються тут лише в 10-му рядку. Завдяки цьому, а також цезурі після третьої стопи та відсутності виразної повної рими (є лиш асонансна; загальна ж схема римування – baabcbcbe(/е)bedde[3]) саме тут збурюється й підноситься інтонаційна хвиля над загалом розміреною емоційною тональністю та згармонізованим ритмічним малюнком. Це допомагає створити ефект несподіванки, необхідний і для фонічного й тональнісного виокремлення, передачі раптового збурення спокою. Трохи меншою мірою це стосується й двох наступних рядків.

Просодія твору також наближається до розмовної. Асонанси й алітерації (і-о-у, с-д-т) підтримуються як горизонтально, так і вертикально протягом усього тексту.

Як уже було сказано, безпосередньо примикає до циклу й вірш „Не нарікаю я на Бога”, та і в інших творах цього періоду відчувається інтертекстуальний перегук із болючою темою. Так, у поемі „Саул” є рядки, де узагальнено причини світового лиха: цар та його прихвосні усе „розтлили, осквернили, / І осквернених, худосилих, / Убогих серцем, завдали / В роботу-каторгу”. У вірші „Минули літа молодії” з „Барвінком .” та бароковим садком перегукуються рядки: „Сиди один собі в кутку. / Не жди весни – святої долі! / Вона не зійде вже ніколи / Садочок твій позеленить, / Твою надію оновить!” Навіть нібито фольклорна стилізація „Титарівна-Немирівна .” теж набуває зовсім іншого відтінку в цьому інтертексті: „Титарівна-Немирівна / Людьми гордувала . / А москаля-пройдисвіта / Нищечком вітала!”. А далі: „Хоча лежачого й не б’ють .”, „І тут, і всюди – скрізь погано .”, „О люди! Люди небораки!” – інвектива, де вже не тихо, а пророчо сказано про схід сонця: „Женуть до матері байстрят / Дівчаточок, як ту отару. / Чи буде суд! Чи буде кара! / Царям, царятам на землі? / Чи буде правда меж людьми? / Повинна буть, бо сонце стане / І осквернену землю спалить”. „Якби з ким сісти хліба з’їсти .”: „Ні. Треба одружитись, / Хоча б на чортовій сестрі! / Бо доведеться одуріть / В самотині”. „Тече вода з-під явора .” – ідилія і мрія; „Якось-то йдучи уночі .” – саркастичні роздуми і відчай; „Бували войни й військовії чвари” – осуд українських достойників-угодовців (старшинські роди „Ґалаґани, і Киселі, і Кочубеї-Ногаї”), які запродували волю то татарам, то полякам, то московитам, – і це теж натяк „доброзичливому” петербурзькому оточенню, чиновникам-землячкам на службі в царя, як і, звичайно, ширше узагальнення [див.: 14]. „Зійшлись, побрались, поєднались .” – знову крах ідилії; нарешті прощальне – „Чи не покинуть нам, небого .”, де в заключних рядках знову зринає омріяний мотив („Поставлю хаточку, садочок .”), тільки дія переноситься вже на той світ.