Сторінка
1

Суржик і територіальні діалекти

Суржик і територіальні діалекти

Суржик (буквально — «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші»[1]) — побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Термін «суржик» (без додаткових визначень) вживається переважно щодо українсько-російського суржику.

Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення - на Стародубщині, Курщині, Подонні, Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині, Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні.

За даними досліджень Київського міжнародного інституту соціології, у 2003 р. поширеність «суржикомовності» серед дорослого населення різних регіонів України становила від 2,5% (Західний регіон) до 21,7% (Східно-Центральний регіон), а загалом по Україні — близько 12%.[2] Але варто враховувати, що через очевидні проблеми з проведенням чіткої межі між «суржикомовністю», вживанням окремих елементів суржику і «чистою» україномовністю чи російськомовністю такі оцінки можуть бути лише приблизними.

Мова кожного з нас багата різними словами, котрих немає й у словнику української мови. Ті слова називають по-різному, дивлячись на те, хто їх говорить. Основні назви для них зараз – це діалект та суржик. Ними буквально засмічена наша українська мова, не враховуючи того, що більша частина населення нашої країни розмовляє цілком російською. Найбільш поширеним серед нас зараз є суржик – буквально «суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса та ін.» за Грінченком. Якщо говорити офіційним визначенням, то це побутове мовлення, в якому об’єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Цей термін вживається переважно щодо українсько-російського суржику.

Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей Росії, де проживає українське населення. Явище суржику не є причиною діалектних чи фахових відмінностей. Вся причина в тому, що за умов бездержавності в історії України вищі верстви населення говорили майже виключно російською, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, фабрична) існувала виключно в чужомовних варіантах. Часто українець, вийшовши поза своє обійстя, мусив прилаштовуватись до «панської» мови та через не писемність неминуче змішував елементи обох мов, рідної та «панської». Отже, суржик як явище в українській мові, було створене українськими селянами на межі XIX-XX століття. В мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу, наприклад: «нада» замість «треба», «січас» замість «зараз», «скіко время» замість «котра година» тощо. Особливості змішування різних компонентів залежала від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця – але загальна тенденція була незмінною: суржик був перехідною ланкою в напрямі від української до російської мови.

Кожна природна мова характеризується наявністю територіальних відгалужень – наріч, діалектів, говірок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемінного періоду, а територіальне закріплення сягає часів феодалізму.

Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної карти України. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всього населення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєю рідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сентимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінною від наведених вище цифр. Для оцінки цієї реальної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії було запроваджено поняття “мови, якій надається перевага” (мова, яку вільно обирав респондент для відповідей на запитання, поставлені відразу двома мовами – українською і російською). За даними репрезентативного опитування в цілому українській мові в Україні віддають перевагу 43,6 % респондентів

З діалектом ситуація майже розбіжна, як із суржиком, адже це всього лиш відгалуження, говірка, наріч. Виникнення їх сягає глибокої давнини.

Діалектна диференціація мов не однакова. Якщо в англійській мові діалектні відмінності не дуже значні, то в німецькій чи китайській вони настільки великі, що їх носії не завжди можуть порозумітися між собою. Діалектні відмінності в Україні не належать до таких, що створювали б перешкоду у спілкуванні.

Нині не припиняють недолугі спроби створити «русинську» мову, для чого використовувались елементи бойківських і лемківських говірок.

Територіальна українська мова складається з трьох наріч. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, Сумщини, Київщини, Волині. Південна межа цього наріччя проходить приблизно в Луцьку, Рівному, Прилуках, Конотопі. Південно-західне наріччя складають діалекти Вінниччини, Хмельниччини, Тернопільщини, а до південно-східного – діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини.

Територіальні діалекти – це різновиди мови, де вона живе, функціонує і розвивається природним шляхом. Це ті потічки, які впадають у могутнє річище загальнонародної мови та її вищого, окультуреного різновиду – літературної мови. Пересохнуть струмки – обміліє ріка. «Мова народу розчленована в діалектах, а зібрана воєдино в літературній мові» (Г. Брінкман).