Сторінка
1

Ґендерні ознаки поетичної картини світу Василя Герасим’юка

Останнім часом у літературознавстві посилюється увага до ґендерних студій. Проблема статі набула особливої ваги, що пояснюється сутністю самої людської природи, яку глибоко розкрив філософ М.Бердяєв: “Людина є статева особа, і статева полярність характеризує людську природу. [ .]. У світі відбувається космічна боротьба чоловічого і жіночого принципу, [ .], вони постійно борються один з одним як смертельні вороги. Цим характеризується полярність людської природи” [1, 67-68]. Образ протилежної статі надає унікальності людській особистості, тому він постійно надихає українських поетів на нові естетичні вирішення.

Сучасні дослідники проблем ґендерології акцентують на тому, що ґендер закорінений в умови життя, реалії, норми і традиції певної культури. У тоталітарному суспільстві, як вважає О.Забужко, відбувається “розчаклування” жінок від жіночності і демаскулінізація чоловіків [8, 159]. На фемінному характері основного національного чоловічого типу в різних публікаціях наголошує Н.Зборовська [9, 80]. Багато написано й сказано про те, що брак чоловічої основи в українському соціумі, сакралізований образ жінки-матері тощо зводять нанівець усі традиційні cтереотипи чоловічої вдачі.

Поетична творчість В.Герасим’юка, одного із найяскравіших поетів-вісімдесятників, автора поетичних збірок “Смереки”, “Потоки”, “Космацький узір”, “Діти трепети”, “Серпень за старим стилем”, “Поет у повітрі”, не тільки спростовує цю тенденцію, а й демонструє її зворотній бік: посилення вольового маскулінного начала у змалюванні образу чоловіка, виокремлення таких суто чоловічих рис як екстравертність вдачі, мужність, цілеспрямованість, волелюбність, пошуки життєвих доріг тощо. Окрім того, В.Герасим’юк належить до тих нечисленних поетів, які уникають гострих ґендерних протиріч у своїй творчості. Проте в українському літературознавстві дотепер не було зроблено жодної спроби проаналізувати поезію В.Герасим’юка в ґендерному аспекті. Окремі зауваги щодо інтимної лірики митця знаходимо у статтях В.Івашка, Я.Мельника, Л.Тарнашинської [10]. А між тим його творчість містить ґендерну тематику, аналіз якої, на наш погляд, допоможе глибше осягнути художній світ митця.

У різних ґендерних дослідженнях акцентується дихотомія чоловіче / жіноче, причому усталеною є думка, що перша частина опозиції є домінуючою, а жіноче начало зміщене на маргінеси. Ми у своєму дослідженні спробуємо довести протилежну думку: поезія В.Герасим’юка ілюструє відсутність означеної дихотомії, вона дає підстави стверджувати гармонійність стосунків статей – чоловічої та жіночої, відсутність гострих ґендерних суперечностей і нестандартні художні вирішення поета. Ґендерні ознаки поетичної картини світу В.Герасим’юка – це сутнісні прояви пізнання світу крізь призму чоловічого і жіночого бачення, що інтегрують універсальні та національно специфічні ознаки, художньо втілені у гуцульському етнопсихологічному просторі.

У поезії В.Герасим’юка маскулінна домінація простежується на всіх рівнях письма – світоглядному, міфотворчому, художньо-виражальному. Ліричними персонажами багатьох Герасим’юкових поезій є чоловіки-верховинці, у характерах яких спостерігаються власне гуцульські риси. Саме у чоловічих образах найяскравіше втілені особливості гуцульського менталітету, який формувався за певних історичних та геополітичних умов. Особливо важливим було постійне проживання у горах, співіснування з грізними природними стихіями. Тому характер верховинця має риси, які відрізняють його від психостереотипу українців інших регіонів. Можна сказати, що В.Герасим’юк створює колективний, збірний образ гуцула, який має досить яскраво виражене вольове начало. Життя серед суворої природи, історичні чинники (постійні напади завойовників) сприяли культу в гуцульському середовищі “мужнього чоловіка”, виробленню своєрідного військового типу характеру, образ якого є наскрізним у поезії В.Герасим’юка.

Поет акцентує на подоланні “розслабленої психіки” українського чоловіка, рішуче відмежовуючись від споглядальної лірики, яка породжує пасивність поведінки, ослаблює дух. Вірші В.Герасим’юка перейняті інтонацією вольової сили, природнього оптимістичного натхнення. Реалізуючи свою модель “мужнього чоловіка”, поет деконструює фольклорний чоловічий дискурс, який незрідка зображував чоловіка сентиментальним, розчуленим. Поезія В.Герасим’юка потверджує маскулінну сутність українського чоловіка, його здатність до відповідальності та рішучих дій. У вірші “Чоловічий танець” поет подає своє метафоризоване бачення образу “мужнього чоловіка”: тут ідеться про чоловіка, який мусить танцювати аркан (гуцульський танець, в якому чоловіки рухаються по колу, міцно взявшись за руки), щоб відчути неповторність свого “я”, а також унікальність інших особистостей, які тримаються у танці один за одного. Цей танець постає і як алегорія взаємозалежності людини у світі, коли мужність індивіда-чоловіка часто зумовлена вчинками інших, тобто великого значення набуває відповідальність за ближнього:

Ти мусиш танцювати аркан. Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути,

як тяжко рветься на цій землі

древнє чоловіче коло,

як тяжко зчеплені чоловічі руки,

як тяжко почати і зупинити / цей танець.

Хоч раз ти стань у це найтісніше коло .

Щоб не випасти із цього грішного світу

Хоч раз змішай із ближніми / піт і кров. [2, 97].

Моделлю автентичного буття “мужнього чоловіка” стає коло. Міфологема кола традиційно виражає ідею вічності, безперервне самооновлення. У “знаковому” (коловому) чоловічому танці “аркан” – модель активної життєдіяльності чоловіка, його здатності до спротиву та самозречення. Бо найтяжча провина чоловіка – розірвати це коло, а, значить, сповільнити його рух, динаміку, а в символічному плані – обірвати своє коріння, свої земні й духовні струми, які сповнюють силою, тримають у дії і плекають вірою. Розірвеш коло – втратиш себе як особистість, не відбудешся як “мужній чоловік”. Не випадково вірш “Чоловічий танець” закінчується саме нагадуванням про вчинок Христа як особистісний вибір страждання в ім’я ближнього. Колова структура часопростору з його ідеєю вічного повернення наближає “мужнього чоловіка” до Абсолюту, прилучає до безсмертя. Варто пам’ятати, що коло – це й, за К.Юнгом, символ захисту, вияв “архетипної матері” внутрішнього світу, яка оберігає душу людини від руйнування [13, 218].