Сторінка
3

Ґендерні ознаки поетичної картини світу Василя Герасим’юка

Отже, поетичні тексти В. Герасим’юка несуть на собі відбиток архаїчної ритуальної схеми ініціації (в міфологічному плані – міф про народження героя). Ініціація (боротьба вояка за волю) та набуття прокреативної сили ліричним персонажем – “мужнім чоловіком” значно ускладнюється впливом двох начал – світлого, космічного, гармонійного та темного, хаотичного, деструктивного, що є частинами амбівалентного архетипу ритуального “мудрого старого” (міфологічного помираючого та воскресаючого бога). В образі “мужнього чоловіка” часто акцентуються такі його іпостасі як “чоловік немолодий”, “сивий чоловік”, “сивий старець”, які є утіленням міфологічного світовідчуття, символом тієї вищої завершеності й цільності світу, яку переживає ліричний герой. Проте обов’язковою умовою “мужності” чоловічої статі у поезії В. Герасим’юка є “гаряча вдача” героя, його волюнтаризм і активність у стосунках зі світом. “Гаряча активність” ліричного суб’єкта виражається через стихію бурхливої води:

Цю оселю,

Заховану в бризки і піну,

Цей нехитрий притулок

З водою над ним

Нам даровано

Тільки на ніч і на днину,

Чоловіком даровано немолодим. [ 4, 56].

Часте звертання В.Герасим’юка до вказаного образу пояснюється тим, що «мудрий старець», за К.Юнгом, є втіленням духовного начала і пов’язаний з архетипом духа [13, 297-298]. Як і в казках, де старець завжди з’являється у критичні моменти, так і герой Герасим’юкової поезії концентрує в собі моральні та фізичні сили, необхідні для подолання зла, а в контексті української історії – неволі.

Поезія В.Герасим’юка підтверджує відсутність траційної оцінки української жінки як зрадниці. Поет пропонує нову парадигму жіночності: вихований на традиціях шанобливого ставлення до жінки (у гуцулів панував культ Діви Марії), зображує її рівноцінною чоловікові-героєві (воїнові-упівцеві), або як такою, що надихає чоловіка на мужні вчинки, посилює його силу духу, підтримує у визвольній боротьбі. У В.Герасим’юка є низка віршів, що становлять своєрідну упівську епопею. У баладі “На кичері – хата одна” йдеться про молоду жінку, яка “до потоку у зворі” носить у криївку їжу своєму судженому-повстанцеві і ховає її “під камінь”: “Вона не знає: живий він чи ні! / Одного разу вже таке було, / Але в сорок сьомому прийшов лист, / і тоді вона дізналася, / де він і що з ним”. Вибухом жінці відірвало руку – і вона божеволіє. Звичайна жінка виступає тут утіленням високості людського духу, що проявляється у милосерді та саможертовності. [2, 35].

Оскільки галицьке чоловіцтво виховувалось в інших суспільних умовах й уникло підневільного радянського тиску, воно не було уражене рабським синдромом і мало шанс на свою зреалізацію, хай навіть у визвольній боротьбі проти тих же поневолювачів. Тому нищення українських повстанців наприкінці 40-50-х рр. ліричний герой Герасим’юкової поезії сприймає не тільки як замах на світоглядно-емоційну самостійність українського чоловіцтва, а й як порушення гармонії та рівноваги у природі, головними правилами яких завжди було поєднання фемінного та маскулінного начал на демократичних засадах. У найвідомішому віршеві упівської тематики, славнозвісній баладі “Коса”мовиться про десятилітнє перебування вояків у повоєнному схроні, де жінка, передчуваючи близький кінець, просить товаришів по зброї відітнути їй косу, а їм не знімаються руки. Проте не смирення й довготерпеливість вояків УПА є визначальним мотивом вірша: у ньому йдеться про глибини та корені українського лицарства, що залишається живим, коли навіть “усе на землі у крові і в золі”. Глибина рятує, коли починається “ловитва безбожна”, а рятівна соломинка стає “тоншою за соломинку”. Боротьба чоловіків-упівців зі світом зла виражена за допомогою міфологічної опозиції “верх – низ”. Автор акцентує єдність душі “мужнього чоловіка” з величною душею всесвіту, їх цілковите злиття. Зв’язок з міфологією тут проявляється в тому, що тільки за умови, коли різко зіштовхуються різноспрямовані рухи, верх, низ, холод і тепло, тільки тоді космос здатен протистояти хаосу, життя – смерті [11, 5-7]. Більшість ліричних персонажів Герасим’юкової поезії гине, проте вони здобувають перемогу в духовному аспекті, а як герої міфологізованого часопростору утверджують свою вертикаль, мужньо долаючи тиск “низу” й темряви. Така стоїчність посеред хаосу й абсурду дає авторові підставу назвати їх “беззахисною жменькою”, які все ж “приречені перемогти”.

У деяких віршах поет руйнує усталені стереотипи, особливо збережені у фольклорній традиції, щодо зрадницького комплексу української жінки. Приміром, В.Герасим’юк зважився на полеміку з широко відомою піснею про Олексу Довбуша, власне, одним із її мотивів – осудженням дівчини Дзвінки, через яку загинув ватажок карпатських опришків: він повірив їй, “суці”, а вірити не можна було, “бо у суки стільки віри, як на бистрій воді піни”. Вірш-триптих В.Герасим’юка “Довбуш” побудований у формі монолога – сповіді самого Олекси Довбуша, що є не тільки реабілітацією Дзвінки, а й актуалізацією проблеми самооцінки в очах нащадків, перед лицем смерті [2, 22-23].

Маскулінний дискурс поезії В.Герасим’юка реалізується й через струнку міфопоетичну систему, органічно пов’язану із міфологемами води, сонця, вітру, каміння, неба тощо. В одному інтерв’ю В.Герасим’юк акцентував, що в працях Г.Башляра знайшов підтвердження багатьом своїм інтуїціям і задекларував відданість стихіям. Усі Герасим’юкові збірки містять закодовані у назви образи-символи, що визначають тяжіння поета до природних стихій у їх філософсько-метафоричному осмисленні та узагальненні. Із фундаментальних першооснов світобудови В.Герасим’юк найчастіше використовує міфологему води, потоків, що активно функціонує і в національному міфопоетичному образі світу. К.Юнг наголошував: “В божественній воді, чия подвійна природа .постійно підкреслюється, два начала перебувають у рівновазі, активне і пасивне, чоловіче і жіноче, що складає сутність творчої сили у вічному циклі народження і смерті” [14, 344]. Відповідного значення набуває “вода” у Герасим’юковій поезії: дикі гірські потоки, бурхливий розлив річок навесні – тобто стихійність та життєдайна сила, якою володіє вода, ріка, набувають у поета різних конотацій. Стосовно ґендерного аспекту “вода” може символізувати джерела життя, еротичне єднання чоловічого та жіночого начал (“З тобою дні – як на верхах пласти”, “На ту стаєньку вийшов я вночі”, “Вибігла серед ночі з хати” ). У поезії В. Герасим’юка поширений мотив пошлюблення вогню (чоловічого начала) з водою чи землею (жіночого начала), що моделює союз неба та води або ж землі., тож незрідка потоки зливаються з небесами. Вода (дощ) виступає і символом очищення, тому чоловік-мандрівник, що піднімається вгору, у поезії В.Герасим’юка – “високий, мов дощ”, а його дорога спрямована до “високих дощів”. Автор створює метафору високості людського духу, його стремління до ще більших вершин (“У цьому році різьбленому” [4, 63].