Сторінка
2

Ґендерні ознаки поетичної картини світу Василя Герасим’юка

Ліричний герой Герасим’юкової поезії – тип пасіонарія-мислителя. Він не тільки прагне по-філософськи осмислити свій час, відшукати в ньому діалектику і суперечності, а й залюбки вступає з ними в конфлікт – і у ньому віднаходить істину, моральні засади буття. Поет створює образ не сентиментального українця з розчуленим серцем, а вольового “українця-переможця”. У Герасим’юковій поезії немає місця для слабкого духом чоловіка (сам поет означив його як “вторинного”), а якщо і йдеться про нього – тільки в іронічному аспекті. Для поета – “дивна доля вторинних: / відблиск паде, / щось обриваючи в грудях, – ти наче всує / жив, не збагнувши: навіть сяйво святе / так не хвилює”. Тобто життя “вторинного” минає “всує”, воно ніколи не освітиться яскравим сонячним сяйвом. Натомість культивується гордий дух сильної особистості, яка здатна “небо прихилити рукам, губам” (“Не гордий дух будив тебе і пік”).

Ліричний герой – homo viator – постійно перебуває у русі вгору, зазвичай рухаючись полониною чи сходячи на гору, простуючи “верхами”. Рух угору – це шлях долання труднощів, це міфологема усвідомленого вибору шляху, що його кожен торує для себе – до вершин духовності. Так, у поезії “Міф” “немолодий чоловік” повертається додому і по дорозі зносить з долини на гору каміння (“Він вимостить камінням дорогу / і ходитиме тією дорогою від хати до стайні, / і нам тією дорогою ще йти і йти”) [2, 42]. Звичайно ж, одразу напрошуються аналогії з відомим міфом про Сізіфа. Проте В.Герасим’юк надає йому відмінного звучанння: у нього це шлях українського чоловіка до вершин свого Духу, до збереження свого мужеського начала від понищення та руйнування. Причому символами мужності виступають образи маскулінної домінації: “скала”, “плеската плита”, “красивий камінь”, “каменюка”. Відтак “вимостити камінням дорогу” – значить кинути виклик не тільки світу абсурду, а й уберегти себе від комплексу “вторинності”, “слабкості”, надмірної чутливості й сентиментальності.

Поезію В.Герасим’юка пронизує незбагненно-велична космічна туга за високістю людського духу. Чи не тому найпоширеніша вертикальна дорога у Герасим’юковій поезії – вверх, до Бога (у поезії “Жива ватра” вона означена як “дорога до Сінаю”). Ліричний герой Герасим’юкової поезії – горянин, що прагне “до узвиш радощів” і має “золоте тіло високе”, – здійснює ненастанний порив від земної профанної площини до небесної, сакральної. Підняття на гору чоловіка-верховинця асоціюється з міфопоетичним ритуалом переходу, з архаїчною ритуальною схемою ініціації, збігаючись з основними її елементами. Прагнення вертикалі притаманне і маленькому хлопчику, який “біжить понад потоком / все вгору та вгору”, і гуцулові Капаку, що “злетів над гори, як топір!” (“Він був уперше вищий за Говерлу!”), і малому героєві “Ранкової пасторалі”, який ховається від скаженого барана на першій у його житті досяжній верховині – на яблуньці, що, як любляча мати, дала йому прихисток. Своєрідний культ вертикалі пояснюється тим, що гірський ландшафт вплинув на світовідчуття чоловіка-горянина, позаяк “символіка підняття, – як зауважував М.Еліаде, – означає метафізику незалежності і духовної свободи .” [7, 185].

Своєрідною поетичною програмою “вертикального життя” ліричного героя – “мужнього чоловіка” Герасим’юкової поезії є його “Дидактичні етюди”. Найбільше лихо для людини, “коли в тобі зрубали / щось високе і горде, / і воно впало на душу, мов колода .”. Втрата вертикалі (душі) несе велику загрозу для людини, душа якої може “поволеньки . струхлявіти”. Душа людини нагадує сакральне дерево гуцула – смереку : можна відітнути їй гілля, але конче необхідно залишити верхівку, “бо й таке верхів’я ще не пригодиться”. “Верхівка” людини – це збереження її Самості, ідентичності, очищення душі через страждання. Змаління людської душі загрожує загибеллю особистості (“Повержене верхів’я смереки / витягне з дерева убитого / всі соки .”) [3, 11]. Відкрито дидактичний зміст вірша акцентує його філософську ідею: бути автентичним у житті, зберегти свою Самість неторкнутою, захистити її від “духовної інфляції” (К.Юнг). Причому “мужній чоловік” Герасим’юкової поезії подекуди виступає як узагальнений образ: автор часто використовує атрибутивні форми – “знаю полонинські обличчя. / Знаю полонинську поставу” [3, 21]. Мета такого узагальнення – акцентувати семантику «високість духу», з якою асоціюється полонина.

Ліричний герой поезії В.Герасим’юка репрезентує мужність у тому розумінні, якого їй надавав християнський філософ П.Тілліх: “Мужність як універсальне і сутнісне самоствердження людського буття є онтологічне поняття. Мужність бути – це етичний акт, в якому людина стверджує своє буття всупереч тим елементам свого існування, які протистоять його сутнісному самоствердженню” [12, 8]. “Мужність бути” у Герасим’юковій поезії проявляється передусім у віршах з історичними мотивами. Автора хвилюють дратичні сторінки національної історії, зокрема, визвольний рух “опришків” та “оунівців”. І хоча це різні епохи, часові рамки не мають істотного значення: поет творить своєрідну алегорію нашої історії з її визвольною боротьбою, в якій галицьке чоловіцтво самоздійснювалося й віднаходило нелегкі істини (“На тисовії налягає Довбуш”, “Зимарка в снігах”, “1745 – Петрівка”, “Станичний, я, взискуючий во плоті .”, “Сигла”, “Пси Юрія Змієборця” та ін.). Герасим’юкова поезія, позначена героїкою та драматикою минулого (Довбуш та його послідовники, вояки ОУН-УПА), перейнята волюнтаристичним духом, тугою за людиною пасіонарного типу. Ліричний герой поезії проходить ініціацію через переживання рабства в Україні, бере на себе функцію захисту, утверджуючись таким чином у статусі чоловіка – захисника, відчуває свою вину за відсутність волі, він бере відповідальність на себе (“я сам поріжу себе на хмари, / я сам рани свої посолю”; “Я долю не проклинаю, / і я за все відповім”). Можливо, саме тому важливу роль у вираженні маскулінної домінації Гересим’юкової міфопоетики має архетип каменя: він не лише набуває особливого сакрального значення (“І я каменю поклонився”), репрезентує могутність буття, а й модифікується в образи списа, кріса, ножів, що символізують світову вісь і чоловіче (маскулінне) начало. Ліричному героєві-воїнові за найвище щастя прагнеться “одного: лягти / і корчитись під списом у бесагах / іконної, неправедної мсти .” З особливою любов’ю змальовує автор карпатського воїна-опришка, зіставляючи його з американським ковбоєм: він “такий же благородний”, “браво розправлявся з панами поганими”, “він так само мужньо стрічав смерть” [3, 26-28].

Образ “мужнього чоловіка” у диптиху “Варіації” постає на тлі символіки маскулінного звучання: це й “блискавки”, що “стинають смеріччя”, і “видовжені скали”, які височіють над прірвою. Проте небезпечний шлях лише додає сили й відваги, загострює смак одержаної перемоги: “Каміння із-під ніг летіло вниз. / Вітри завили, гори застогнали. / А він ступав. Він обминав обвали”. “Мужність бути” у Герасим’юковій поезії завжди наближена до Абсолюту, освячена вищими силами (“З небес Господніх світло потекло / і вихопило з ночі чоловіка. / Він похилився, наче на крило, / на той пучок .”) [2, 39].