Сторінка
1

Мотив «дому» у творчості Валерія Шевчука

Дім ― це образне відбиття певної одвічності, близьких та найбільш особистих зв’язків між людиною та навколишнім світом. Це найважливіший моральний та смисловий орієнтир, який визначає цілісність літератури, єдність та взаємозумовленість її напрямків. Це, нарешті, позначення внутрішніх меж тієї чи іншої культури, гарантія її самобутності й самодостатності.

Валерій Шевчук – прозаїк непередбачений. Він осмислює життєвий плин як незбагненну загадку, коли доля на театрі життя ставить свою виставу наче з чистого листа. І ніхто не здогадається, що узагальнений сенс людського існування вже колись було пережито і художньо відтворено в поетиці різних часів по-різному. Письменник, природно, вивчав ті «історії та географії», перш як узявся створити власну систему естетичного та світоглядного узагальнення. Він з’ясовує й виявляє ті глибинні зв’язки з минулими «школами», спираючись на які розгорнув свою панораму українського життя середини ХХ століття: «Отак ми й тягли наші дні, .тягли за собою власні клопоти, волочили хату нашу, тягли ночі, покірні і загалом спокійні люди, і так тривало доти, доки не наставала пора нового вибуху. Я помітив цікаву закономірність: життя людське ― то плин, загалом малоцікаваий, розмірений, навіть нудний. Банальне порівняння: життя ― як ріка, але в ньому щось є тонко підмічене. Спокійно дзюркоче вона між каміння, тиха, мирна й лагідна, а загриміли грози, полилися дощі, і вона розливається, піниться, каламутніє, рве греблі .» [10, 185].

Образ Дому ― один із ключових у творчості Валерія Шевчука. Не можна не відчувати найважливіший символ в «Домі на горі» і в «Стежці в траві», і в «П’ятому номері», і в інших «домах», які він ніколи не залишав без уваги.

І це не випадковість, якщо взяти до уваги яке значення приділяв Шевчук всьому, що пов’язано зі світом життя людини. Тут закладено цілу філософію, яку можна називати авторською концепцією. «Квартирне питання» в його творах незмінно поєднується із загальною проблемою людського існування, до того ж не лише у конкретно-побутовому, але й у філософському плані.

У «Білецьких» Сильвестр, поет, мислитель, потім зек, стає духовним лоцманом, який поставив собі локальне завдання знайти стежку в траві . Він намагається знайти гармонію хоча і мікросвіті осередку родини. Йому хочеться написати «додому», ― але зовсім звичайне поняття дому в тій страхітливій дійсності набуло якогось екстатичного забарвлення. Режим однозначно прагнув не тільки ізолювати «ворогів народу», а спалити за ними житейські мости, провести ідеологічну «дезінфекцію», що дозволило б перетворити їх на живих мерців у довічній зоні тотального відчуження. Режим спотворював людські взаємини, й потрібна була величезна робота душі, аби вистояти перед деформацією і зберегти в собі вічні людські цінності. Сильвестр Білецький виміряв ідеал ― Дім, родину, родинну атмосферу, образ дому. С початку свого ув’язнення він написав додому п’ять листів-віршів. Це ціла програма позитивізму: «Здається, це було там: пішовши від дружини й дочки, склав той дім, як дитячу розкладну книгу, і забрав її з собою. Коли треба було, він розгортав ту книгу, і кожна сторінка тієї уявної книги означала для нього кімнату. Так бавився: пригадував кожну річ і кожну подряпину на стіні, кожну фотокартку і сволок, покритий накладеним одна на одну дошками, та й зрештою, кожну дошку на підлозі. Здається це таки в тому листі він писав, що бачить підлогу свого дому зеленою, а зеленою бачив її тому, що під час марень у той дім запливав і їхній сад. Отож кімнати в його уяві зростали квітами, котрі росли в їхньому саду, ― всі вони росли там і зараз, тільки тепер сад був висунутий з дому, як шухляда зі столу» [10, 487 – 488].

Сильвестр, напруженням всіх вольових зусиль простує до здобуття свого ідеалу крізь, здавалося, несходиму пустелю духовної ізоляції всезабуття в ім’я лише одного ― повернутися додому й утвердити нерушиму стіну родинного гнізда. Він став апологетом, свідомим носієм ідеї Дому як єдиного духовного осередку, можливого захисту душі від суспільної ерозії, агресії. Саме він віднаходить стежку в траві як символ намисленого, омріяного ідеалу. Для нього було важливо, щоб у понятті стежки містилися й філософський ідеал родини, й естетичний. Стежка веде до клумби квітів, з якою пов’язано багато поетових переживань: «В домі висла безконечна тиша, а він дивився, надивитися не міг на стежку й тюльпанову клумбу. Очі в нього розширилися, і потекло з них світло, бо тим світлом налилися зелень і повітря. Перед ним лежала обросла травою стежка, і він мав таки реальну можливість на неї ступити. І це була не візія, не марево, не був це навіть образ, який переслідував поета, було це щось живе, наочне і просте» [10, 474 – 475].

Образ Дому природний для Валерія Шевчука: він виник з його дитячих спогадів і далі протягом його подальшого життя залишається втіленням життєвого ідеалу, символом його віри. Валерій Шевчук неодноразово повторював, що в його розумінні «дім як благо, дорого як прокляття… горе вигнання, радість повернення» [4, 56].

І на підтверджування цього ― почуття героя з роману «Дім на горі», який повертається до рідного гнізда: «Серце Хлопцеві забилося прискорено ― втягло його в той отвір вулиці, наче могутнім насосом. Захотілось побігти в цю бліду порожнечу, ні, ні, подумав він, не варто так перейматися! Здавалось невідома сила піднімає його над землею, на око вибилась непрохана сльоза ― пішов він швидко-швидко, на віки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогодні кумасям про дивака, який не йшов по їхній вулиці, а летів, а може, й плив» [7, 190-191].

Разом з тим не має ніякого сумніву щодо літературної орієнтації цього образу. Можна відзначити як найменше три його значення, достатньо традиційні в українській літературі, які так чи інакше враховані Валерієм Шевчуком у його творах.