Сторінка
4

Мотив «дому» у творчості Валерія Шевчука

― Бевзь! Дурень! Кретин! Бездарна татя! ― загорлала вона на сина, аж той отетеревів.

― Безмозке одоробло! Пеньок! Опудало! Мамула! ― кричала Марися.

― Тюхтій! Колода! Бовдур! Дубина! Лобуряка! ― верещала Марися.

― За віщо ти покарав мене таким нікчемою! Що тепер за чоловіки, що вони дівки окрутити не можуть! Телепень! Господи, який телепень! Отут будеш гнити все життя! ― тицькала вона пальцем, ― отут, в оцій конурі!» [10, 361].

Та чорна заздрість, яка все життя підтримувала Марисю виплеснулася назовні: «Завжди їй щастить обвести мене довкола пальця, тій заразі, тій хвойді, тій паскудниці. О-о! Як я її ненавиджу!

― І вже ніколи не стану хазяйкою того дому! О-о! Ніколи не переступлю його порога і не натішуся з тієї задрипанки, повійниці і свині!» [10, 361].

Марися на очах змінювалася: «Розколошкана, сива, страшна, з виряченими очима, і з залитим майже темним обличчям, з розтуленим ротом, у якому стриміли попсовані зуби, вона подобала на привид» [10, 361]. Навіть син злякався отієї бездонної ненависті, якою матір його палала до Ванди Білецької і яку вона приховувала все своє життя. Мрія про Дім розбилась і закінчилось життя.

Яке велике значення в житті кожної людини має Дім. Може саме тому, цикл «Виховання за доктором Споком» Василя Білого починається з опису Дому: «Вранці я ходжу по дому і слухаю, як шумить вітер у величезних кроквах. Рідний дім немов жалкується на старість і вимагає ремонту. Але я знаю, що ремонт буде загибеллю для дому: не можна смикати старі, задублі кістки. Все тут зрослося і скіпі лосі в одне ціле, краще не чіпати цих зріднених колод, не випробувати їхню випробувану часом вірність одне одному.

У таких цілком не рідких випадках краще будувати новий дім бік о бік зі старим, що і робили мої предки з давніх-давен. І нікому не приходила в голову безглузда думка зруйнувати вщент старий дім, перед тим, як почати будувати новий» [1, 130].

Дім для кожного з нас це щось більше, ніж просто дах над головою. Дім ― це уклад життя, традиції, звички. Це події і пригоди, які і через багато років не набридає перебирати у пам’яті, це зустрічі й розставання, які наповнюють тебе враженнями й до яких, як до живодайного джерела припадаєш у спогадах. Л.Толстой у «Дитинстві» написав надзвичайно точні рядки: «Дім радісно приймав мене у свої обійми і кожною мостиною, кожним вікном, кожною сходинкою сходів, кожним звуком пробуджував в мені багато образів, почуттів, подій безповоротного щасливого минулого» [7, 271].

Повернення додому ― природна необхідність людини, покоління, суспільства, наслідок духовної зрілості. В.Распутін у передмові до книги В.Н.Крупініна (яка до речі називається «Дорога додому») так пише про це.

«Наскільки дитина щаслива в оточенні всього рідного, наскільки юності притаманно прямувати слідом за мрією, якій не сидиться вдома, в привабливу далечінь, настільки зрілість страждає своєю відірваністю від батьківщини і жадібно збирає все, що нагадує про неї і їй належить: говорить на її, здавалося б ще зовсім нещодавно незграбній й негарній мові, співає згадані ще з дитинства старовинні пісні та частівки, відшукує у прикметах й віруваннях народну душу, проймається любов’ю і розумінням до всього колишнього укладу не голосного й невибагливого життя батьків та дідів .» [6, 6].

«Безпритульність», тобто, відсутність в житті людини абсолютного, все визначального центру, постає у творах українських письменників як протилежний, але не альтернативний духовний стан. Відмова від споконвічного «рідного», ще не означає відмову від самої ідеї Дому. В цьому випадку змінюється не структура світосприйняття, а лише спрямованість творчих зусиль: від інтенсивного й творчого самопізнання до пізнання екстенсивного, зверненого головним чином до оточуючого світу, до пошуку одвічних начал поза собою й поза «рідного грунту». Навіть в таких випадках, коли «безґрунтя», «адогматизм» оголошується необхідними передумовами творчого мислення, коли теоретична виправдовується стан «безпритульності», ідея Дому продовжує залишатися уявним, хоча і заперечним ідейним центром цього світогляду, точкою переборення.

Творчість Валерія Шевчука можна визначити цілком однозначно. Це свідома і послідовна апологія Дому, як природного, матеріального, так і духовного «вічного», і дискредитація усілякого роду «безпритульності», безкультурності й безвір’я.

ЛІТЕРАТУРА

1. Белов В. Повести и рассказы. – М.: Прогресс, 1984. – 255 с.

2. Литературное наследство. – М., 1971. – Т.83. – 682 с.

3. Панченко В. Маленькі свята серед буднів // Вітчизна. – 1988. – №2. – С.176- 185.

4. Пивоварська А. Дім на горі // Сучасність. – 1992. – №3. – С.49-58.

5. Пришвина В. Наш дом. – М., 1980. – 215 с.

6. Распутин В. О Родине с любовью и виной // Крупинин В. Дорога домой. – М., 1985. – 125 с.

7. Толстой Л.Н. Детство. Отрочество. Юность. – Л.: Художественная література, 1980. – 336 с.

8. Шевчук В. Дім на горі. – К.: Радянський письменник, 1983. – 487 с.

9. Шевчук В. Двері навстіж // Сучасність. – 1992. – №3. – С.7-25.

10. Шевчук В. Стежка в траві. – Х.: Фоліо, 1994. – Т.1. – 497 с.