Сторінка
1

Внутрішня форма слова й імпліцитність

З’ясування багатовимірності внутрішньої форми веде до визнання не тільки її мотивувально-дериваційного вияву, а й до виділення ще одного – аспекту – образності слова. Він закладений у концепції О.Потебні. Зокрема, дослідник називає внутрішню форму образом образу, тобто тією ознакою, яка при номінуванні якогось предмета виокремлюється із чуттєвих форм його пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) і кладеться в основу образу реалії. Причому уважне ознайомлення з висловлюваннями вченого дає змогу зробити висновок, що його розуміння образу стосовно до слова, а також до словесної творчості перегукується з тим, яке простежується в поглядах сучасних лінгвістів. За О.Потебнею, образ є чуттєвим [Потебня 1993 : 112]. Крім того, дослідник зазначає, що це – „акт свідомості” [там само, с.118]. Мовознавець, привертаючи увагу до обов’язкового посередництва слова між чуттєвою й поняттєвою сферами пізнання, називає образ актом душі: “Тут визнається тотожність ясності думки і поняття, і це правильно, бо образ як безіменний конгломерат окремих актів душі, не існує для самосвідомості і прояснюється тою мірою, якою ми роздрібнюємо його, перетворюючи посередництвом слова в судження, сукупність яких складає поняття” [там само: с.112]. Для порівняння викладемо розуміння образу Н.Арутюновою, якого ми також дотримуємося. На думку дослідниці, він “категорія свідомості” і „формується сприйняттям, пам’яттю і фантазією” [Арутюнова : 121]. Адекватні образи виникають спонтанно, вони самі собою складаються у свідомості людини, хоча це не в усьому поширюється на власне художні образи [порівн. там само]. Зрозуміло, що в сфері мистецтва частка спрямованості на свідоме творення словесних образів зростає, хоча, з іншого боку, тут особливо яскраво простежується роль і підсвідомого, і фантазування. Як стверджує згадана дослідниця, “віддалення образу від дійсності відбувається не тільки під тиском суб’єктивної оцінки, але і тому, що образ може фіксувати не одне окреме враження, не один “кадр”, а деяке узагальнення, нагромаджений досвід, сукупність даних, які можуть виявитися суперечливими” [там само : 125].

Отже, відштовхуючись від вчення О.Потебні, можна зробити певні висновки. Внутрішня форма є насамперед однією з пізнаних ознак предмета, яка об’єднує його образ і водночас репрезентує останній, виступаючи способом, який зумовлює саме таке, а не інше усвідомлення цього образу, а через нього і реалії, яка сприймається або сприймалась у попередньому досвіді. Подібна репрезентація образу в слові – назві предмета позамовного світу об’єктивується в мові через посередництво іншої, вже наявної, лексеми з її значенням. Тому внутрішня форма виступає образною ознакою, пов’язаною із семантикою мотивувального слова. Інакше кажучи, вона властива, на наш погляд, не всім дериваційно мотивованим словам, а передовсім тим, денотатом яких виступають предмети, що їх пізнання базується на сприйнятті, наприклад: суничник – „ділянка землі, на якій ростуть суниці” [СУМ, ІХ : 842]. У значенні наведеного іменника виділяємо семантичний компонент „стосується суниць”, який кваліфікуємо як внутрішню форму, або внутрішньоформну мотивувальну ознаку.

Інтерпретація внутрішньої форми передбачає, що це поняття не повністю збігається з мотивувальною ознакою. Тобто ми виходимо з доцільності розмежування: а) мотивувальної ознаки як суто дериваційного явища, притаманного усім похідним лексемам, і б) внутрішньоформної мотивувальної ознаки, властивої лише певним пластам дериватів, семантика яких формується з опорою на образ. Таке розрізнення дає змогу, по-перше, ще раз наголосити на незбігові внутрішньої форми та мотивованості[1] слова і, по-друге, засвідчити лінгвістичну спроможність терміна “внутрішня форма” шляхом окреслення відповідної площини його прикладання, зокрема, для того, щоб визначити мотивувальну ознаку певного, образного, типу. А з цього випливає, що не кожен випадок встановлення відношень дериваційної мотивації між твірною і похідною лексемами веде до відшукування внутрішньої форми як такої ознаки, що співвідноситься з чуттєвими формами пізнання. Передовсім маємо на увазі мотивованість, яку спостерігаємо у лексем, які виражають поняттєве значення такого рівня абстрагування, що не передбачає опори на емпіричний макрокомпонент лексичних значень, як-от: прослава ¬ прославляти (Всі людове наші ховалися в ліси, а нова віра виводить їх на широкий світ, прославляє по всіх землях, бо народ наш гідний прослави – П.Загребельний).

Якщо прагнути визначити сутність внутрішньої форми, то можна запропонувати дефініцію, що, зрозуміло, як і кожна дефініція взагалі, не вичерпує собою усієї повноти змісту вказаного поняття. Отже, внутрішня форма – це передовсім мотивувальна ознака чуттєвого, образного характеру, наявна в семантичній структурі похідних слів, значень, яка покладена в основу номінування якогось факту дійсності й забезпечує та виявляє дериваційний зв’язок між семантикою мотивувальних і мотивованих лексем чи вихідним та похідним значеннями полісемів.

Акцентуючи на аспекті образності внутрішньої форми слова, ми не ототожнюємо її з образом. Зауважимо, що частина сучасних мовознавців, на відміну від О.Потебні, трактують це явище саме як образ, що певною мірою зневиразнює обидва взаємопов’язані, але все-таки нетотожні поняття. Так, образом вважають внутрішню форму різні вчені, зокрема В.Виноградов, який водночас слушно вказує на її залежність від мовносистемних і культурних чинників. “Внутрішня форма” слова, образ, що лежить в основі значення чи вживання слова, може розумітися лише на фоні тої матеріальної і духовної культури, тої системи мови, в контексті якої виникло або перетворювалось це слово чи сполучення слів” [Виноградов : 20]. Своєрідне об’єднання образу як особливого чуттєво-розумового відтворення предмета і внутрішньої форми як тієї ознаки, що репрезентує цей предмет і його образ, спостерігаємо також тоді, коли цю форму розглядають як “розумовий інтеріоризований образ, що потенційно абстрагує і відображає у вигляді аперцепційного представлення одну чи кілька суттєвих ознак денотата, які викликаються й фіксуються в пам’яті носія мови морфемною структурою слова чи виразу” [Кияк, 1989 : 98]. Фактично вказане визначення стосується як образу (саме він становить собою сукупність часто суттєвих ознак денотата й узагальнює, абстрагує їх, становлячи собою перехід від сприйняття, уявлення до поняття), так і внутрішньої форми, як однієї з ознак, що творять образ, яка може бути й буває несуттєвою, а такою, що впадає в очі, прагматично зумовленою, наприклад, у назві дев’ятуха – „гречка, посіяна на 9-ому тижні після Паски” [Словарь укр. мови : 365]. Зауважимо, що внутрішньоформна мотивувальна ознака може бути уявною, приписуваною. Так, дев’ятисилом у народі іменують оман високий, якому приписувалися особливі лікувальні властивості, а число “дев’ять” уважалося в давнину магічним [порівн. ЕСУМ, 2 : 21].