Сторінка
3

Внутрішня форма слова й імпліцитність

Наявність таких прихованих мікрокомпонентів, а також необхідність певного конкретного наповнення типової дериваційної семантики, на наш погляд, – це риси, що засвідчують передовсім імпліцитність похідних лексичних значень, які не обов’язково дорівнюють сумі значень формальних складників дериватів. Щодо внутрішньої форми, то вона якраз лишається сталою семантичною величиною, що відбита, наприклад, в усіх потенційно можливих значеннях російської лексеми тундровик і фіксованих ЛСВ українського деривата молочник. В обох випадках внутрішні форми, тобто ті ознаки, які репрезентують елементи семантики мотивувальних лексем у мотивованих, можна сформулювати так: “стосунок до молока” та “стосунок до тундри”. Внутрішньоформна мотивувальна ознака вказує на те, як, спираючись на образ номінованої особи чи якогось предмета, явища, осмислюється значення відповідного деривата через значення твірного слова. Отже, внутрішня форма не збігається зі словотвірним значенням, її варто розглядати як постійний елемент останнього. Важливо наголосити на тому, що вона принаймні частково експлікується у формальній дериваційній структурі похідних звуковим комплексом твірної основи. Цей комплекс безпосередньо сигналізує про “входження” семантики мотивувальної лексеми в те чи інше значення мотивованої. Визнаючи важливу роль такої експлікації, ми водночас не ототожнюємо внутрішньої форми зі згаданим комплексом. В енциклопедії “Українська мова” зазначено: “Внутрішня форма слова – звуковий або морфемний комплекс (рідше окр[емий] звук), що з різним ступенем виразності розпізнається всередині звук[ової] оболонки слова як її мотивувальний образ […] і як спосіб мотивації його значення. В. ф. с. вказує на ознаку, що з тих чи ін[ших] причин була виділена мовцем як визначальна й диференціальна для певного об’єкта і покладена в основу його назви. Напр., внутр[ішньою] формою слів дзижчати, гавкати […] є відповідно комплекси дз…, гав… […]” [Українська мова: 80]. Виділені у наведеному визначенні звукокомплекси є лише певними експонентами внутрішньої форми як частини фонетичної, тобто зовнішньої будови похідних. Якби внутрішня форма зводилась тільки до таких матеріальних показників, то, мабуть, не було б необхідності наголошувати на внутрішності цієї форми.

Внутрішня форма – особливий компонент змістової структури похідного слова, який пов’язує його із відповідним значенням твірної лексеми, репрезентуючи це значення в семантиці деривата. Вказаний семантичний компонент не дорівнює словотвірному значенню, а виступає образною мотивувальною ознакою, що демонструє, у який спосіб нове значення в дериваційно-номінативних процесах виникає на базі іншого. Вона виявляється як мотивувальна семантична величина, про яку певною мірою сигналізує експонент – часто звуковий комплекс твірної основи. Саме це дає змогу деяким мовознавцям визнавати внутрішню форму експліцитною або стосовно усіх вторинних назв, включно з тими, які з’являються внаслідок лексико-семантичної деривації (Т.Кияк), або щодо окремих номінативних одиниць, зокрема складених (О.Снітко). Ми ж розглядаємо внутрішню форму як вияв імпліцитності, що зумовлено кількома чинниками.

Передовсім необхідно вказати на своєрідну згорнутість внутрішньоформної мотивувальної ознаки. Вона, як певна інформативна величина, в складі лексичного значення похідного слова репрезентує семантику іншого, мотивувального, слова в згорнутому вигляді, який при потребі може розгортатися. При цьому варто вказати і на полівекторність внутрішньої форми, що забезпечує виявлення не лише безпосередньої, але й опосередкованої словотвірної залежності деривата, тобто встановлення його полімотивованості.

На імпліцитність внутрішньої форми слова впливає також і те, що встановлення моменту певного словотвірного відношення потребує здійснення додаткової операції виведення. Остання, ускладнюючи осмислення семантики похідного слова, водночас засвідчує прихованість того обов’язкового елемента внутрішньоформної мотивувальної ознаки, який при її лінгвістичній інтерпретації маніфестується за допомогою метапозначень „стосунок”, „стосовно” тощо.

Крім того, при лексико-семантичній деривації імпліцитність внутрішньої форми, виразником якої виступає звуковий комплекс лексеми, спільної для вихідного і похідного значень полісема, поглиблюється. Це пояснюється тим, що, по-перше, мотивувальна ознака покладена в основу метафоричного переосмислення семантики, часто встановлюється згідно з принципом фіктивності – уявної та домислюваної подібності певного номінованого факту до іншого. По-друге, ступінь прихованості внутрішньоформної ознаки помітно залежить від типу асоціацій, що простежуються при встановленні згаданої фіктивної подібності. При індивідуальних, часто випадкових асоціативних зв’язках, імпліцитність внутрішньої форми і самого похідного значення помітно зростає, бо з’ясування відповідного кола асоціацій потребує додаткових мисленнєвих зусиль. Якщо ж лексико-семантична деривація спирається на асоціативні комплекси, відбиті у суб’єктивно-об’єктивному досвіді мовного колективу, то внутрішня форма є досить прозорою, вона легко усвідомлюється мовцями, сприяючи адекватному осмисленню нового переносного значення лексеми та активному використанню такої вторинної семантики слова в комунікативних процесах.

Література

1. Арутюнова Н.Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и проблемы текстообразования. М., 1988. С.117-129.

2. Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. М., 1972. 614 с.

3. Етимологічний словник української мови: У 7-ми томах. К., 1985. Т.2. 571с.

4. Кияк Т.Р. О видах мотивированности лексических единиц // Вопросы языкознания. 1989. № 1. С.98-107.

5. Кияк Т.Р. О „внутренней форме” лексических единиц // Вопросы языкознания. 1987. № 3. С.58-68.

6. Марцинківська О.Є. Переносне значення та образне вживання // Мовознавство. 1973. № 3. С.24-33.