Сторінка
1

Проблема сприйняття української мови в умовах білінгвізму

Наша держава взяла курс на євроінтеграцію і сьогодні Україна демонструє світові міжнаціональну толерантність і демократичний підхід. Відповідно до Конституції (стаття.10), державною мовою є українська; а держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин.

У південних, південно-східних областях України та Криму за радянської доби активно відбувалася денаціоналізація представників різних етносів. Внаслідок цілеспрямованої інтернаціоналізації утворився великий прошарок так званого російськомовного населення, серед якого греки, караїми, болгари, вірмени, татари, болгари, євреї, німці та ін І для багатьох українців рідна мова стала другою. Так, до 1989р. тисячі батьків і матерів скористалися правом на основі заяв звільняти своїх дітей від вивчення української мови у школі.

Закон „Про освіту”, Державна національна програма „Освіта. Україна ХХІ ст.” сьогодні спрямовують усі освітні заклади України на досконале володіння школярами та студентами сучасною українською літературною мовою як державною мовою, незалежно від того, ким вони є за походженням і що віросповідують. Водночас факти свідчать про необхідність поліпшення якості навчання мови у навчальних закладах з російською мовою викладання, а відтак , і поширенню та функціонуванню її, становленню білінгвізму.

Загальновідомими є факти задоволення мовно-освітніх та інформаційних потреб етнічних росіян України, які становлять 17,3% її населення. У країні діють 1411 російськомовних шкіл та 2109 двомовних українсько-російських шкіл; а російську мову як предмет вивчають близько 1,5 млн. учнів, факультативно – майже 200тис. учнів. Щороку в нашій країні виходить російською мовою 2343 найменування періодичних видань, 3 834 найменування російською й іншими мовами національних меншин.

Оволодівши українською мовою, випускники навчальних закладів отримують широкі можливості для реалізації своїх прав, свобод, здібностей, мають доступ до джерел української духовності, культури, науки, мистецтва. Прикладом може служити мовна практика в багатонаціональних країнах США, Канади, Швейцарії та ін., де існує не лише двомовність, а тримовність та багатомовність.

Якість засвоєння мови – це результат багатопланової діяльності особистості, що пов’язана зі складними психічними процесами, серед яких значне місце посідає сприйняття. Учні та студенти на основі макрознань формують свій макросвіт, але через обмежений обсяг відомостей, закладених у слові (світосприймання, характер, ментальність, інтелектуальний і художній геній українців тощо), вони обкрадають себе. Недооцінка переходить у його незнання.

Метою нашої статті є розкриття передумов, від яких, на нашу думку, залежить процес сприйняття української мови в умовах слов”янського білінгвізму та розуміння її як невід’ємної частини когнітивного апарату у мовній призмі, через яку людина сприймає світ.

У зв’язку з цим слушним буде звернення до поглядів О.Потебні, який говорить про тотожність мови з духом нації. Ідея, що мова формує проміжний світ і тим самим закодовує в його структурах особливий національний світогляд, у ХХ ст. обґрунтована Е.Кассірером, Е.Сепіром, Б.Уорфом. У використанні мовних засобів вчені простежили потужний струмінь національного характеру. Наприклад, в українській культурі рушник - це поетичний символ життя в усій його багатогранності, у російській – предмет побуту; в українському мовно-образному арсеналі сокіл – гарний молодий козак, у німецькому - лихий спокусник та ін.

Думка О.Потебні, що внутрішня форма кожного слова завжди визначається специфікою народної мови, і кожна мова має притаманний їй специфічний погляд на світ, є для нас визначальною [ 8 ]. Слово пов’язується з багатовимірністю внутрішньої форми, що веде до визнання деякими мовознавцями (Т.Кияк, О.Снітко) внутрішньої форми експліцитною. Так Л.Невідомська розглядає внутрішню форму в поєднанні з образом та кваліфікує їх як вияв імпліцитності, як своєрідний макрокомпонент словесного значення, що є прихованим. Прихованість реалізується у лінгвальних фактах, у словесному образі з прихованими мікрокомпоненти [7:18 ].

Через словесний образ сприймаються вторинні ознаки слова. У результаті змін первинного значення слово стає рухливим та різноаспектним і такий процес пов’язаний не лише з явищами лінгвального характеру. Наприклад, національно-мовна своєрідність у фраземіці зумовлена не лише певним відтворенням дійсності, а також національною самобутністю: (укр.) старе луб’я, старе дрантя, дуплава верба - (рос.) старая перечница, старий пень.

Комунікативну сторону українського мовлення у білінгвальному мовному середовищі слід пов’язувати з такими одиницями, які розмежовуються за семантичними, перекладними, зіставними критеріями, основними тематичними групами слів, що характеризуються національною маркованістю. Це опорні терміни українознавства, номінації свят і обрядів, назви традиційних предметів побуту, слова на позначення ігор, танців, фольклорних творів та ін. У педагогічному аспекті це має велике значення для формуванні культури сучасного громадянина України в особистості російськомовних учнів та студентів.

У процесі мовної комунікації функція мовлення пов’язана із впливом на адресата в передбачуваних та непередбачуваних ситуаціях шляхом кодування висловлювання для повідомлення фактів дійсності. І складність полягає у тому, що мовець має спиратися на дві комунікативні системи.

Оскільки з лінгвальними категоріями перетинаються й психологічні, словесний образ розглядається як суб’єктивна картина світу з інтегрованим відображенням дійсності. У мовленнєвій діяльності виявляється не лише єдність чуттєвого й раціонального, а й вербалізованого та невербалізованого. З одного боку, чуттєві образи не можна вважати невербалізованими, з іншого - деякі абстрактні образи можуть бути невербалізованими. Це означає, що процес мовлення супроводжується не лише моментами, які можна описати, виразити за допомогою слова, а й такими, що не піддаються вербалізації. Це пов”язується з наявністю в людини двох півкуль головного мозку, що „відповідають” за різні види сприйняття та відтворення дійсності.