Сторінка
1

Художня інтерпретація концепції кохання-любові у творах Євгенії Кононенко

Проза Є.Кононенко – зразок “жіночого” письма в українській літературі, зокрема того, що в феміністичній критиці називають “психоаналітичною моделлю жіночого письма”, у сфері якого твори О.Забужко, С.Майданської, Т.Зарівної та ін. Досліджуючи його у світлі психоаналітичних концепцій З.Фрейда, К.Юнга, Ю.Кристевої, Н.Зборовська виділяє як специфічні такі його риси: “утвердження жіночої суб’єктивності як незалежної від фалічної символізації” [1, 277]; “пошук власної тілесності та суб’єктивності, їх репрезентації в культурі, яка репресує жіноче” [1, 279]. Виходячи з тексту роману О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу”, вона окреслює й інші його аспекти: “вираження особистого досвіду жінки як типового досвіду жіночого життя, свідоме і несвідоме протиставлення жіночого приватного світу чоловічому, артикуляція афективної нарації замість лінійної послідовності подій” [1, 288]. У доповіді “До проблеми феномена жіночого письма”, виголошеній на засіданні Творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ, Ніла Зборовська стосовно останнього уточнила: “замість наративної послідовності подій реалізується афективна історія, тобто емоційна послідовність подій” [6].

У романах “Імітація”, “Зрада”, “Ностальгія”, в оповіданнях Є.Кононенко акцентовано психоаналітичні проблеми жіночого приватного життя; конфліктні ситуації в них вибудовуються на свідомому чи несвідомому протистоянні жіночого і чоловічого світів, пов’язаного із феноменом сексуальності (згадаймо, останнє, за Р.Бартом, є “своєрідним кодом у розрізненні “чоловічого” і “жіночого” письма), домінування почуттєвого вияву самосвідомості героя, його внутрішнього “я”. Актуалізація цих ознак у творах письменниці зумовлена її особливою увагою до інтимного світу героїв в аспекті феміністичної концепції “другої статті” (термін С. де Бовуар), її екзистенційної свободи і незалежності. Інтимні стосунки чоловіка і жінки у прозі Є.Кононенко продукуються як опозиції об’єкт-суб’єкт, патріархальний світ і вільний. У ній домінує мотив вірності і зради (нові його модифікації), багатогранно виокреслюється неідентичність понять кохання-любові у розвитку теми усвідомлення жінкою своєї самодостатності, здобуття нею власної суверенності. Якщо перший частково був у полі зору літературної критики, то друга і по сьогодні залишається поза його межами. Це й спонукало інтерес до осмислення концепції кохання-любові у творах Є.Кононенко.

Автор названих вище романів створює різні типи жінок, випробовуючи їх у ситуаціях (драматичних, а часом і трагічних) неоднозначних взаємостосунків з чоловіками, подолання своєї ролі як “підлеглого об’єкта” (визначення С. де Бовуар). Героїні у перипетіях приватного життя – центр своєрідного трикутника, дві сторони якого – чоловік (колишній чоловік) і людина, в яку вона закохується (або коханець). Як у традиційному літературному трикутнику, вибирати їй, але не між чоловіками: її вибір – то вибір власного самоутвердження як активного суб’єкта культури. Вероніка, героїня роману “Зрада”, здобуває успіх як режисер; Лариса (“Ностальгія”) відбулася як “провідний мистецтвознавець”; Гелена (“Нема раю на землі”) переживає “лавину нових подій, все переважно радісних” [3, 29], віддаючи себе гуманітарним проблемам довкілля. При цьому їм довелося зруйнувати й усталені уявлення про родинне щастя, чоловіка як голову родини тощо.

Через епізоди, ситуації вирішення проблеми вибору, через конфліктні вузли протистояння героїня – чоловік (на рівні їх рефлексій, вчинків), що нерідко екстрапольоване на мотив вірності-зради, письменниця опроявлює свою концепцію кохання-любові. У романі “Зрада” почуття Дмитра до Вероніки (дружини) у його роздумах про взаємостосунки з нею тлумачаться ним як “ніжність”. Акцентуючи на цьому, авторка вдається до антитетичних самовизначень героєм задоволення своїх сексуальних бажань: розважаючись з “жіночками” своєї будівельної бригади, він “і кусав, і жмакав, щоб уночі бути ніжним з Веронікою”. З Катериною Рачко, “грім-бабою”, яка врешті з усіх тих “жіночок” залишилась одна”, теж був “дикий, брутальний” – “всю свою ніжність беріг для Вероніки” [2, 31]. Другою складовою почуття Дмитра до неї була турбота – оберігання її від незгод зовнішнього світу (заради цього відмовився від улюбленої справи, збудував дім (квартиру), забезпечував достаток). Його любов сфокусовує в собі почуття чоловіка і батька. Невипадково в його сприйнятті дружина і донька зливаються воєдино (“його дівчата”). Промовиста деталь у згадці про першу зустріч з Веронікою – “взяв її до нас в гуртожиток, як підбирав песиків або пташок” [2, 75] – своєрідний знак гри у турботу про слабшого, меншого. Аналогічні й означення “годували з ложечки”, “переляканий горобчик”. “Людську істоту” Дмитро побачив у ній пізніше, вражений її знаннями з математики і поезії (досить показово для чоловічого поцінування людини), її емоційністю, коли читала напам’ять “Титарівну” Т.Шевченка. На запитання психоаналітика: “Скажіть, а ви любили свою дружину?” – не дано його слова-відповіді, фіксується його внутрішня реакція. “І він згадав їхні найкращі дні, найкращі години, найкращі хвилини, найкращі слова. В нього на обличчі з’явилась особлива легка посмішка” [2, 80] - ця характеристика знаходить чітке, як діагноз, визначення психоаналітика: “Ви дуже любили її” [2, 81]. Його зміст розшифровано в підкресленні “виняткової” заслуги Дмитра в тому, що Вероніка, “дитина з радянського дна досягла професійного рівня, якого досягають далеко не всі, народжені в елітних родинах!” [2, 81]. Таким чином наголошується панівний у тоталітарно-патріархальному суспільстві тип чоловіка як активного суб’єкта в родині.

Дмитро впевнений, що Вероніці подобалися і його ніжність у ліжку, і його турбота за неї і доньку, що й складало, на його думку, їхнє “подружнє щастя”. “Їй подобалось, він бачив, їй було добре з ним” [2, 31], - підсумовує Дмитро. Але його заяви на зразок “вона зі мною мала все!”, “Я їй дав усе!” втрачають свій, вкладений в них мовцем, сенс перед запитанням Катерини Рачко: “І свободу?” У діалозі Дмитра з Катериною: “…ти взяв її за дружину, а не за прислугу. Отже – за рівну собі! Вона така сама людина, як і ти! – Ні, не така сама! Не така сама! Вона з тих, кого охороняють! А я з тих, хто охороняє!” [2, 51], - безпосередньо наголошено на несумісності патріархальної моделі опозиції чоловік – жінка, основою якої є нав’язування жінці певної ролі чоловіком, і намаганням “другої статі” (термін С. де Бовуар) здійснювати свою екзистенційну функцію самостійного вибору. Концептуальним у вираженні цієї суперечності є образ “бетонки” як уособлення патріархального світу. Це і просторова точка як місця проживання (будинок) – “бетонна коробка”, “бетонка”; і ширше – “бетонний масив”. І узагальнюючий образ міської культури родинного побуту – “бетонне щастя”. Як антитеза “бетонці” постає згадана Ларисою “квартира, ціна якої чи не вдесятеро більша за ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя” [2, 52], у “самому серці міста”, яку здобули Вероніка з Вікторією. Її просторовість, престижність розташування у місті – ознаки нового статусу Вероніки як феномену сильної незалежної жінки. Лише така жінка, за словами її доньки, феміністки Вікторії, “може дозволити собі кохання” [2, 57].