Сторінка
1

Проблема двомовності в Україні

Кінець другого тисячоліття подарував нам, українцям, історичний шанс на власну державну незалежність. Ми вважаємо, що українська державність, власне її життєздатність, залежить від того, чи ввійде національна ідея в повсякденну свідомість громадян, і мові належить особливе місце в процесі етнонаціональної консолідації, саме питання повноправного функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя нашої молодої держави.

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст.10), Закони України “Про мови в Українській РСР”, Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі, а також законодавчі акти, зокрема закони України “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” тощо. Загальновизнано, що законодавча база в Україні з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами. Але, не зважаючи на вищезазначені документи, мовна політика в Україні стала предметом гострої політичної й ідеологічної боротьби, що викликає дисгармонію в різних суспільних колах.

Немає сумніву, що мова є важливим фактором геополітичної ідентичності національної держави її інтересів у глобальному просторі політики. Сильна та жива державна мова є гарантією присутності країни у площині світової культури і цивілізації, створює унікальний контекст глобального розвитку людства. Держава з чіткою національною та мовною ідентичністю має широкі можливості презентації власної волі у сучасному світі. Натомість, в Україні деякі політики вперто говорять про офіційну українсько-російську двомовність, забуваючи навіть про світовий досвід мовного облаштування, що підтверджує уникнення ситуації, за якої статус державних у тій або іншій країні мали б споріднені мови, як от у випадку з українською та російською, що обидві належать до східнослов’янських.

На нашу думку, в цій ситуації доречно також пригадати слова знаного в усьому світі чесько-європейський націолога Б. Клінберга, який у розвідці “Народ і національність” (1919 р.) підкреслював, що “мова творить своєрідність народу і народ мусить мати свою рідну мову, інакше він перестає бути народом. Ця правда – непохитна, бо не припускає винятку, адже та обставина, що народ немає своєї рідної мови є доказом і наслідком того, що він втрачає ознаки народу” (див. за [Енциклопедія етнодержавознавства 2000, с. 278-279]).

А дослідник Г. Бурячок, в свою чергу, влучно підмітив, що “завдяки мові нормально функціонує її організм як політично, так і економічно, і культурно. Мова – найголовніший чинник консолідації нації, її основна ознака . Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже, етнічної спільноти . Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації: словник – це те, що знає нація про світ, а граматика – це те, що вона про цей світ говорить” [Бурячок 1998, с. 275]. З цим твердженням не можна не погодитись, бо у рідній мові концентрується сама сутність буття людини, що є вплетеною в етноспільноту.

На відміну від індивідуальної двомовності, властивої мовній поведінці окремих індивідів, двомовність у загальнонаціональному спілкуванні в межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. “Немає двомовних народів, - пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, – так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування явища двомовності означало, що один народ асимілює інший . Існування цього явища у наш час не можна означати нічого іншого і, звичайно, нічого іншого не означає: мета залишається тією ж, засоби її досягнення інші, у цьому вся різниця . ” (див. за [Каращук 2000, с. 25]).

Подібної думки дотримується також Л. Масенко, відомий мовознавець сучасності, яка займається проблемою “мова і політика”. Вона зазначає, що індивідуальний білінгвізм збагачує людину, та коли він набуває “тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації основ її духовної своєрідності” [Масенко 1999, с. 43]. Л. Масенко вважає, що білінгвізм спричиняє колоніальна залежність країни. Дослідниця робить висновок, що за таких умов друга мова поступово переймає функції рідної мови, виникає небезпека зникнення рідної мови. Вона аргументує це тим, що “абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як певний етап в асимілятивному процесі витіснення однієї мови іншою . при такому контактуванні двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга – підлеглою” [Масенко 1999, с. 8], у цьому процесі генетично-структурна близькість мов полегшує домінуючій мові процес поглинання підлеглої мови.