Сторінка
2

Систематизація гідронімів Інгулецького басейну

Назва Кривбас закріпилася в 50 – 60 роках минулого століття по аналогії з Донбасом – Донецьким басейном. Вугільний басейн річки Сіверський Донець знаходиться біля міста Донецьк[iii], і населення Радянського Союзу сприйняло назву басейну як похідну від назви міста, яке було більш відоме ніж річка Сіверський Донець. «Донецьк заснований у 1869 р. як селище Юзівка, що виникло поблизу овечого хутора навколо металургійного заводу. Це підприємство збудував англійський промисловець Джон Джеймс Юз. В 1924 р. Юзівку перейменовано в Сталіно, а в 1961 р. – в Донецьк. Сучасна назва міста походить від найменування річки Донець. Звідси і Донбас, Донеччина. Річка ж отримала свою назву від слова Дон, так давнє плем’я аланів, які є родичами осетинам Кавказу, називали всяку воду, звичайно і річки. В цьому можна пересвідчитися, знайшовши на карті річки Осетії».[iv]

Саме місто лежить на березі річки Кальміус, яке не належить до басейну Сіверського Дінця. Звідси почали виникати назви місць залягання корисних копалин, інколи не прив'язаних до басейнів річок, як похідних від найбільших промислових місць – Кузбас чи Кривбас.

Відмітимо лише, що притоку населення в Кривбас сприяло відкриття покладів залізних руд, і збільшення населення Кривого Рогу припадає на 50-70 роки минулого століття. Тому левова частка топонімів цього регіону сформувалися лише нещодавно.

Розділ І. Половецькі топоніми як дзеркало реалій IX-XII ст.

1.1 Дешт – і – Кипчак – частина великого євразійського степу.

Е.Зюсс ввів в 1883 році в географію поняття Євразія – найбільшого материка Землі. Посередині цього материка розтягнувся Євразійський або Великий степ. Він простягався від Жовтого до Чорного моря, до витоків Дунаю.[v] Починаючи з IV століття весь цей простір зайнятий тюркомовними кочівниками, які мігрують за короткий час з центральної Азії на захід і схід. Нас цікавить західна частина великого степу від Монголії до Європи, яка пізніше отримала назву Дешт-і-Кипчак.

"Дешт–і–Кипчак - Кипчакський степ. Назва арабських та персидських джерелах ХІ-XV ст. степів, простягаючихся від Тянь – Шаню до гирла Дунаю. Дешт – і – Кипчак ділився на західний Кипчак та Східний Кипчак, границями між ними являлись Урал та р. Яик (суч. Урал). Територія Західного Кипчака в руських літописах відома під назвою "Половецька земля" (кипчаки – половці руських літописів)".[vi]

Простір Дешт-і-Кипчака зворушувало кого завгодно. Перед ними володіння Римської імперії могли здаватися жалюгідною провінцією, а Візантія – глухим повітом. На заході Дешт-і-Кипчак починався в Альпах, у витоків Дунаю та простягався на тисячі кілометрів далеко на захід – за озеро Байкал: вісім місяців займав шлях зі сходу на захід.[vii]

Цей простір на протязі всієї історії людства був шляхом, яким Азія проникала в Європу. Цей степ був домівкою для кочівників, козаків. По цьому степу пролягав великий шовковий шлях[viii]. Через басейн Інгульця пролягав найбільший шлях із Польщі та України в Крим та Малу Азію – Чорний шлях.

«Кочівники направили свої зусилля на подолання виклику степу. Природа цього стимулу скоріш схожа на природу стимулу заморських країн, чим не плодючих земель. Між степом і морем спільним являється те, що вони обидва відкриті людині тільки для пілігримства або тимчасового перебування. Ні степ ні море (окрім оазисів та островів) не можуть надати людині місця для постійного перебування. Але і степ, і море дають широкий простір для пересування на відміну від тих місць, де люди вели осілий спосіб життя. Однак, як плата за цю благодать людина як в степу, так і в морі приречена на постійний рух, або ж взагалі покинути ці межі, підшукав собі притулок де-небудь на terra firma. Таким чином, є певна схожість між ордою кочівників, вимушеним підкорятися щорічним циклам, пересуватись з одного місця на друге в пошуках нових пасовиськ, та риболовецьким флотом, адже навігація також підкорена порам року, а флотилія торгових суден цілком співставна з караваном верблюдів, завантаженим товарами та бредучим через пустелю до торгових центрів. Так і морські пірати схожі з тими жителями пустелі, що здійснюють напади на торгові каравани. Між іншим, порівняння можна продовжувати і продовжувати»[ix]. «Стимулююча дія морського шляху, можливо, сама сильна серед всіх, яким піддаються народи, що мігрують».[x] «Жахливі фізичні умови, котрі їм вдалось покорити, зробили їх в результаті не хазяїнами, а рабами степу. Кочівники стали вічними полоненими кліматичного і вегетативного річного циклу».[xi]

"Половці, кипчаки, кумини – середньовікова народність тюркської групи. В Х ст. займали територію С.-З.- Казахстана, межуючи з кимаками, огузами та хазарами. Ропадались на низку племен, вели кочовий спосіб життя. В середині Х ст. перейшли вслід за тюрками – огузами Волгу та ринули в степи Північного Причорноморя та Кавказа. Величезна територія, зайнята половцями від західних відрогів Тянь – Шаню до Дунаю, в ХІ-ХV ст. названого Дешт – і – Кипчак (Половецький степ). У половців не склалося єдиної держави. В ХІ – поч. ХІІІ ст. у них були окремі племенні союзи на чолі з ханамим (князями). Основним заняттям було скотарство, але в ХІІ ст. в Половецькій землімались міста, в склад населення котрих, поруч с аланами, булгарами, руськими та ін., входила і частина половців. Східні (Заволзькі) половці були тісно повязані з Середньою Азією, Західні половці знаходились в постійних зносинах з Русью, Візантією, Угорщиною. Вперше половці згадані в руських літописах під 1054. Незабаром почалися їхні набіги на руські князівства, з котрими часто укладали союзи. В 1223 половці виступили проти монголів разом з руськими, але в битві при р. Калка були розбиті. В результаті наступної багаторічної боротьби з монголами Східні Кипчаки були включені в склад Золотої Орди, а їх землі в т. ч. степний Крим з його містами увійшли в неї. Частина половців при нашесті Батия відкочували спочатку в Угорщину, а потім в Болгарію и там розчинились серед місцевого населення".[xii]