Сторінка
1

Маскулінність як основний вияв поетики романів Ю.Андруховича

В останній третині ХХ століття історична криза звичного ґендерного ладу почала викликати зростаючу стурбованість і невдоволення як чоловіків, так і жінок. Якщо в ХІХ столітті в європейській суспільній свідомості з’явилося так зване „жіноче питання”, то тепер можна стверджувати про появу особливого "чоловічого питання".

До середини 1980-х років чоловічим проблемам присвячували переважно популярні книги і дослідження медико-біологічного характеру. З часом кількість публікацій почала зростати, захоплюючи все нові теми й галузі знання. Найвідомішими з них є хрестоматія Майкла Кіммеля і Майкла Месснера "Чоловічі життя", а також бібліографія літератури про чоловіків і маскулінність, яку уклав австралійський вчений Майкл Фут. Детально досліджує історію й витоки маскулінності Ігор Кон у праці "Чоловіки, які змінюються у мінливому світі". Ґрунтовною є робота Сергія Ушакіна "Ілюзія мужності", в якій науковець звертається до фройдівської концепції нарцисизму, а також до теорії дзеркальної стадії Жака Лакана.

Як і інші ґендерні категорії, "маскулінність" не має однозначного тлумачення. Зокрема науковець Ігор Кон виділяє три різні значення:

§ Маскулінність як дескриптивна, описова категорія означає сукупність поведінкових і психічних рис, властивостей і особливостей, об’єктивно притаманних чоловікам на відміну від жінок.

§ Маскулінність як аскриптивна категорія позначає один з елементів символічної культури суспільства соціальних уявлень, установок і вірувань про те, чим є чоловік, які якості йому приписують.

§ Маскулінність як прескриптивна категорія – це система приписів, які мають на увазі не середньостатистичного, а ідеального "справжнього" чоловіка, нормативний еталон чоловічности [7, 15].

Однак індивідуальні властивості, стереотипи масової свідомості і соціальні норми, як і наші уявлення про реальне, бажане і належне, ніколи не співпадають. Тому існують не лише різні канони маскулінності, але й різні парадигми її вивчення, які на перший погляд виключають одне одного, але насправді є взаємодоповнюючими. Тим більше, що вони реалізуються різними науковими дисциплінами.

На думку І.Кона, "у сучасній науці існують чотири різні парадигми маскулінности: біологічна, психоаналітична, соціально-психологічна і постмодер-ністська. Перші дві парадигми є есенціалістськими, за замовчуванням припускаючи, що найважливіші властивості, які відрізняють чоловіків від жінок, є об’єктивною даністю, культура тільки оформлює і регулює їхній прояв. Другі дві парадигми – конструктивістські, вони вважають маскулінність продуктом культури і суспільних відносин, котрі нав’язують індивідам відповідні уявлення та образи". [2, 15]. Завданням нашого дослідження є простежити особливості постмодерністської парадигми маскулінності на прикладі "карнавальної трилогії" Ю.Андруховича.

Доводячи маскулінну сутність своїх героїв, Ю.Андрухович руйнує дуже шкідливий стереотип, закорінений у національній свідомості, - ставлення до поета як до месії. Тому в романі показана така епатажна розбещеність поетів, що спровокувало масу розгублених відгуків від читачів, налаштованих на традиційну модель.

Ю.Андрухович перекручує образ Поета і змальовує його в зниженому ракурсі. “Принаймні таким може виявитися враження від першого прочитання повісті, коли не звернути уваги на численні паралельні “але”, що ними вона просто рясніє” [9, 86]. Незважаючи на те, що суміш критики й критицизму переслідує читача з першої сторінки і до останньої, песимістично цільного пано не спостерігається завдяки вмінню письменника наснажити твір амбівалентними елементами. Ані поведінка, ані думки молодих літераторів – “цвіту нації” – честі отій нації, звичайно ж, не роблять. Але, як зауважує В.Міщук, роман написаний не згідно з вимогами реалістичного методу, тобто вважати персонажів твору типовими представниками нації немає жодної необхідності. Дослідник вбачає в творчості Ю.Андруховича використання “своєрідного, притаманного здебільшого сатирикам методу, при якому на наближеному до реалістичного тлі відбувається наближена до реалістичної дія, і тут читач сам повинен, аналізуючи прочитане, “висмикнути” як елементи дійсності, так і об’єкти критики” [9, 87]. Один з персонажів “критичного” плану (позитивні персонажі, як зазначає В.Міщук, у романі відсутні) – це Хомський. Він проявляє свою сексуальну натуру з перших сторінок роману: “ .довгий і широкий сірий плащ, тижневий заріст на підборідді (бродвейський стиль), волосся на потилиці зібране хвостиком, темні окуляри зразка шістдесят п’ятого року, капелюх, саме так, мандрівник, рок-зірка, поет і музикант Хомський, чи просто Хома, великий скурвий син власною персоною ощасливлює провінційний Чортопіль своїм візитом” [2, 37]. Нешанобливим для традиційного ставлення до поета є також численні алюзії щодо гомосексуальних нахилів Хомського. Зокрема, Марта вважає, що Хомському треба лікувати його “дамські варіанти”: “ .Хомський – гомський, той самий, що на дні народження в Олекси переодягнувся курвою, підмалювався, виблискував стегнами в сітчатих панчохах, танцював з Немиричем танго, а потім оголосив, що дає “стрип”, . почав роздягатися, найцікавіше, що він і справді мав ліфчика . він витягнув із майток того самого, щоправда, гумового . наповненого водою, і почав усіх поливати, а потім кинув ним у дівчат, котрі аж мліли від перенапруження, дебіл” [2, 39]. Він їде на Свято Воскресаючого Духу, ризикуючи втратити роботу у вузі і знаючи наперед, що свято обернеться на чистісіньке гульбище з пиятикою. “У творах критичного, а ще більше в спадщині так званого соцреалізму, подібні персонажі, як водиться, запрограмовані на якийсь героїчний вчинок, метою якого є ствердження внутрішньої духовності, патріотичного наснаження” [9, 87]. Але Хомський не вчиняє нічого подібного, зовсім навпаки – спить з дружиною свого товариша, поета Мартофляка.