Сторінка
3

Маскулінність як основний вияв поетики романів Ю.Андруховича

Отто як людина доби постмодернізму відмовляється прийняти Бога в душу, бо бачить в ньому насамперед ідеологічний диктат. Крім того, свідомість Отто не терпить одинності, абсолюту, отож і Бог у ній множиться, наділяється відносністю, а значить перестає бути Богом: "Кому маю молитися? Якому Богові, тату? Стільки їх виникає над нами, і кожен стверджує, ніби Він - Єдиний, і кожен хоче, щоб Йому молитися. Якесь багатовладдя в небесах. Не можуть поділити сфери. А на нас усе окошилося" [2, 288].

Отже, повна безвихідь, глухий кут. Щоб якось вижити, не збожеволіти, утекти від проклятих питань, герой відкидає серйозність, скасовує всі закони і приписи, стирає межі між добром і злом, реальним і уявним - веде всезагальну гру зі світом і з собою. В.Пахаренко акцентує увагу на тому, що "це надзвичайно небезпечна гра, бо є не знаряддям наближення до світла, а спробою уникнути вибору між світлом і темрявою, реально ж ця гра - хитке балансування між двома стихіями" [10, 72]. Отто все-таки вдається поки що не перехилитися через фатальну межу, він лишається у світлі, бо не цілком ще розчинився у грі, здатен відділяти від неї серйозне, справжнє – серцевину моралі, людинолюбство. Він зізнається, що не здатен убити людину ("Я не можу убити людини . із задоволенням убив би, але не можу ." [2, 241]); підставляючи себе, болісно реагує на безглузду смерть десантника Руслана ("Що ж ти наробив, Руслане переможний, на кого покинув цей дебільний світ, де так бракує досконалих, як ти, створінь?!" [2, 131]); заради порятунку дідуся йде на огидну для нього співпрацю з КГБ ("Не винен я ні перед ким. Дідові своєму, віднедавна вже небіжчикові, не сказав ані слова, хоч він, бідолаха, певно, відчував від них якусь загрозу і дуже хотів мене бачити перед смертю" [2, 183]); у передсмертну мить признається собі, що, хоч іноді і думав зле про Бога, але ніколи не переставав у Нього вірити. Отто фон Ф. – яскравий зразок постмодерного маскулінного героя. Смерть героя подається в романі як не зовсім справжня. Отто після того, як "покінчив з собою", прямує на Київський вокзал. Останнє бажання героя – дожити до завтра і не злетіти з третьої полиці у поїзді. Безперечно, в цьому виявляється і жах, і абсурд, і жарт, і сюрреалізм постмодерного роману, проте не на цьому закінчується твір. Гра автора з читачем триває. Ліричний герой листів-послань та герой роману ось-ось повернуться в Україну з далекої імперської столиці, їхнє спільне бажання – вирватися з її обіймів. Правда, Отто фон Ф. повертається з кулею у черепі – нібито мертвий, але поваливши сім ідолів імперії: " .я сьогодні не втікаю, а повертаюся. Злий, порожній, до того ж з кулею в черепі [ .]. Знаю лишень, що тепер майже всі ми такі. І залишається нам найпереконливіша з надій, заповідана славними предками: якось то воно буде" [2, 246].

Таким чином, гра-балансування триває. У такому стані і залишається герой після розв’язки. Це характерний стан для людини постмодерну.

Отже, Ю.Андрухович на прикладі образу Оттo фон Ф. показує внутрішній світ і буття постколоніального маскулінного суб'єкта, який відчуває на собі загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння. Залишається лише можливість повернення додому, що символізує "новий початок". У такий спосіб українська постколоніальна людина в особі постмодерніста Ю.Андруховича шукає свою національну ідентичність, вибудовуючи безкінечні ілюзії та міфи, а його герой намагається довести й закріпити за собою статус маскулінної постмодерної особистості.

Головний герой "Перверзії" Станіслав Перфецький, як і герої попередніх романів Ю.Андруховича, не позбавлений маскулінності.

Стах – людина постмодернізму, людина в масці, щоразу в новій. Тут постмодерністський герой "без сутності" комбінується з героєм-учасником карнавалу. Але кожна з масок відбиває ніби одну зі сторін особистості, не відкриваючи усього багатства ликів. Цей мотив реалізується через багатоіменність героя. Стах Перфецький має безліч імен, прізвиськ (П’єр Долинський, Птах Кайфецький, Глюк„ Блюм, Врубль, Штрудль, Шнобль, Жора Кур, Слава Днів, Хуан Перес та інші): "А всього імен його було сорок і жодне з них не було справжнім, бо справжнього не знав ніхто, навіть він сам" [1, 145]. Кожне з імен по-різному ідентифікує героя щодо часу його існування, національності, приналежності до суспільного прошарку. Кожне з цих імен стає маскою героя, визначаючи його поведінку в певних ситуаціях.

Стах Перфецький є втіленням карнавального духу святкової свободи з веселою плутаниною рольових форм, неймовірно напруженою емоційністю: "Ледь усміхнений, дещо іронічний, проте лагідний, у неприродно відстовбурченому навсібіч фраці, Стас колюче просвердлює нас крізь монокль своїм лівим оком. Праве око дивиться тепло і доброзичливо, струменіє любов’ю" [1, 13]. Пристрасна натура героя гіперболізується: він - фантастичний музика, що співав, грав майже на всіх музичних інструментах світу ("але найдосконаліше грав на наших душах - на цих, геть невидимих неозброєним оком струнах своїх шанувальників та недругів" [1, 11]), грав з найвідомішими "рок-групами, симфонічними квартетами, вуличними джазистами, перуанськими мандрівними музиками"; він – незупинний поет-імпровізатор, що "кайфує" від словопромовляння, тому поетичні книжки, "немов камені, вилітали з його душевної пащі"; він – неперевершений коханець: дванадцять найкращих коханок голосять по ньому, коли він вирушає зі Львова; найдотепніший мандрівник, він проводить найгучніші подорожні акції у "впертому, невпинному і непомильному" просуванні на Захід; він – геніальний політолог, котрий знає безліч мов (англійську, німецьку), точніше безліч слів у кожній мові; він "постійно ризикував – майном, талантом, життям" ("Майже всі його акції, ці ескапади зухвалості, виконувані привселюдно, в оточенні телевізії та відеопіратів, обіцяли повний провал, однак завершувались повним тріюмфом" [1, 11]); він може декламувати вірші, грати, співати, може бути ким завгодно: агентом на конспіративнії квартирі, танцюристом у стрилтиз-клубі, гробарем, містиком і навіть жінкою. Н.Зборовська у статті "Завершальний карнавал Юрія Андруховича" пише: "Стах Перфецький представлений "акулою" в океані життя, що пожадливо хапає кожний його порух, кожну присутність" [1, 92]. Його еротичне почуття скероване на весь світ, на його предметність, тілесність: "Але я, напевно, не витримаю до Венеції. Всього забагато – цих гір, зеленої трави, не баченої ще з вересня, цих арій . цієї Ади, напівобернутої, ось її вухо, вушко, просвічене наскрізь, воно наливається соком музики, теплою спермою музики, італійськими голосами, ось лінія шиї переходить у плече, ось волосся, здається фарбоване, ясно-каштанове, а тепер руки, долоні ." [1, 33]. Свідомість героя скрізь і всюди демонструє першість почуттєвості і пасивність раціональної настанови: "Мені тяжко вигадувати якісь пояснення. Мені легше просто споглядати і пошепки перелічувати: кермо, дорога, трава, шия, плече, напівоберт, напіввигин, напівсон, напівпотяг, напівлюбов" [1, 36].