Сторінка
1

Відтворювальні процеси в розвитку праслов’янського *LITI

Фундаментальні лінгвістичні дослідження наводять учених на думку про те, що мова – це самодостатня сутність, яка „безперервно змінюється й розвивається . за своїми особливими внутрішніми законами” [2, 16]. Керуючи здійсненням цих законів на всіх рівнях власної організації, мова забезпечує своїм одиницям динамічну стабільність і відносну стійкість у часі, не лише утримуючи підставу свого буття, але й постійно розгортаючи і вдосконалюючи її. Тому мовна реальність завжди є набагато ширша, складніша і різноманітніша, ніж її можна спостерігати в теоретичних описах, встановлюваних канонах, пропонованих побудовах і гіпотезах [6, 59].

Безперечна невичерпність природної мови як об’єкта наукового пізнання змушує дослідників шукати пояснення цьому складному феномену. Більшість учених схиляються до думки про те, що мова має потужний творчий потенціал, завдяки якому вона, „позначаючи, а насправді створюючи, надає зовнішнього вигляду і злагодженості невиразним думкам” [4, 376]. А тому слушним видається погляд, відповідно до якого розвиток мови постає „історією поглиблюваної аналітики ідей” [12, 80], що закріплюються у відповідних формах вираження.

Оскільки в будь-якому явищі мова відображає не лише синхронні процеси, спрямовані на розбудову його формально-змістової визначеності, але й діахронічні процеси, які забезпечують його історичний розвиток, то в сучасній мовній одиниці, що є феноменальним явищем у мові, закономірно шукати такі ознаки, які зберігають послідовність здійснюваних перетворень у її становленні. Виявлення, осмислення і обґрунтування цих ознак лінгвістичною наукою дає всі підстави вважати, що в мові діють відтворювальні процеси, які в розгортанні формально-змістової визначеності мовної одиниці посилюють історичну підставу її буття.

Ми розглядаємо слово лити як давню полісемантичну мовну одиницю в сучасній українській літературній мові. Її формування дослідники одностайно пов’язують із праслов’янською добою, вважаючи найдавнішим відповідником сучасного лити праслов’янське *liti. А це означає, що наукове обґрунтування взаємного зв’язку українського лити і праслов’янського *liti, які належать до історично віддалених мовних систем, визначає їх співвіднесеність і за формою вираження, і за змістом.

Українське лити і праслов’янське *liti в наукових працях та лексикографічних етимологічних джерелах мають транскрибовано-транслітеровану форму вираження, відповідно до якої графічно-буквена репрезентація досліджуваних мовних одиниць превалює над фонетико-звуковою. Із спільності транскрибовано-транслітерованих форм вираження сучасної і давньої мовних одиниць, встановленої і доведеної порівняльно-історичним мовознавством і закріпленої етимологічними словниками, виводиться також і спільна підстава їх взаємної співвіднесеності, яку цілком логічно шукати в особливостях знакових структур досліджуваних мовних одиниць сучасного українського літературного лити і праслов’янського *liti.

Взаємні відношення транскрибовано-транслітерованих форм вираження сучасної української і праслов’янської мовних одиниць в етимологічно зумовленому лексикографічному описі постають у ретроспективній (лити → *liti) і проспективній (лити ← *liti) спрямованості. Як свідчить матеріал, такі взаємовідношення досліджуваних мовних одиниць не лише увиразнюють кожну з них як окремий, своєрідний і відносно самостійний лінгвістичний знак, але й вказують на відносну залежність між ними в розвитку, бо вони мають спільне джерело походження. Так, праслов’янське *liti і сучасне українське лити у фундаментальних наукових дослідженнях із проблем порівняльно-історичного мовознавства та в етимологічній лексикографії виводяться з індоєвропейських *lēi- та*lei̯ - [5, 247; 14, 159].

На відміну від транскрибовано-транслітерованих форм вираження сучасної лити і давньої *liti мовних одиниць індоєвропейські *lēi- та *lei̯- мають транслітеровано-транскрибовану форму вираження, тобто в ній фонетико-звукова інтерпретація переважає над графічно-буквеною. А це означає, що в індоєвропейських транслітеровано-транскрибованих формах *lēi- та *lei̯- відображені суттєво інші лінгвістичні явища, ніж ті, які спостерігаємо у транскрибовано-транслітерованих формах вираження сучасного лити і праслов’янського *liti. Підтвердження цьому можна вбачати і в особливостях оформлення лінійно-горизонтальної організації фонетико-звукових елементів у межах транслітеровано-транскрибованих форм вираження індоєвропейських *lēi- та *lei̯-, послідовне розташування яких переривається знаком „риска”, внаслідок чого вони, маючи цілісну оформленість, утворюють незавершені структури.

Транслітеровано-транскрибовані форми вираження індоєвропейських структур *lēi- та *lei̯- у взаємовідношеннях із транскрибовано-транслітерованими формами вираження мовних одиниць – сучасної української лити та праслов’янської *liti – ветимологічних словниках зберігають ретроспективну (лити → *liti → [*lēi- і *lei̯-]) і проспективну (лити ←*liti ← [*lēi- і *lei̯-]) спрямованість. При цьому ускладнюються відношення між ними, які набувають своєрідної ієрархізованої конфігурації. У розбудові цих взаємовідношень індоєвропейським структурам належить, очевидно, визначальне місце, оскільки з ними пов’язана не лише кожна окремо мовна одиниця – українське лити (лити ←→ [*lēi- і *lei̯-]) і праслов’янське *liti (*liti ←→ [*lēi- і *lei̯-]), а й вони обидві ([лити ←→*liti] ←→ [*lēi- і *lei̯-]). Особливості форм вираження індоєвропейських структур та характер їх співвіднесеності з досліджуваними мовними одиницями дають підстави стверджувати, що *lēi- та *lei̯- не є ані словами в сучасному лексикологічному визначенні, ані морфемами в загальноприйнятій традиційній інтерпретації цих явищ у словотворі.