Сторінка
1

Діалекти України

Кожна природна мова характеризується наявністю територіальних відгалужень – наріч, діалектів, говірок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемінного періоду, а територіальне закріплення сягає часів феодалізму.

Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної карти України. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всього населення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєю рідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сентимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінною від наведених вище цифр. Для оцінки цієї реальної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії було запроваджено поняття “мови, якій надається перевага” (мова, яку вільно обирав респондент для відповідей на запитання, поставлені відразу двома мовами – українською і російською). За даними репрезентативного опитування в цілому українській мові в Україні віддають перевагу 43,6 % респондентів

З діалектом ситуація майже розбіжна, як із суржиком, адже це всього лиш відгалуження, говірка, наріч. Виникнення їх сягає глибокої давнини.

Діалектна диференціація мов не однакова. Якщо в англійській мові діалектні відмінності не дуже значні, то в німецькій чи китайській вони настільки великі, що їх носії не завжди можуть порозумітися між собою. Діалектні відмінності в Україні не належать до таких, що створювали б перешкоду у спілкуванні.

Нині не припиняють недолугі спроби створити «русинську» мову, для чого використовувались елементи бойківських і лемківських говірок.

Територіальна українська мова складається з трьох наріч. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, Сумщини, Київщини, Волині. Південна межа цього наріччя проходить приблизно в Луцьку, Рівному, Прилуках, Конотопі. Південно-західне наріччя складають діалекти Вінниччини, Хмельниччини, Тернопільщини, а до південно-східного – діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини.

Територіальні діалекти – це різновиди мови, де вона живе, функціонує і розвивається природним шляхом. Це ті потічки, які впадають у могутнє річище загальнонародної мови та її вищого, окультуреного різновиду – літературної мови. Пересохнуть струмки – обміліє ріка. «Мова народу розчленована в діалектах, а зібрана воєдино в літературній мові» (Г. Брінкман).

Українські діалектичні напрямки в деяких районах досить відрізняються один від одного, а в деяких є такі слова, котрих не чув досі жоден українець інших етнічних груп. До прикладу подано кілька слів із словника діалекту закарпатських лірників:

барлуджити — орати

бастій — отець

раклі, каравона — дівча

сабатка — субота

сев’ячка —гречка;

тарандій — горобець

шім, шом — дім

терпелюк — парубок

укорений — Учений

фейло, хвейло — рот

ходирка, ходуха — нога

чихморитись — чесатись

шандра — шість

Отже, територіальні діалекти – це діти національної рідної мови, рідні діти. Їх існування не йде на шкоду літературній мові. Навпаки, вони є джерелом збагачення, опорою, резервом і запорукою розвитку літературної мови, коли суржик – негативне явище в нашій мові, з котрим потрібно боротися.

"Європа - скарбниця мов". Так звучить гасло Ради Європи до 2001 року, проголошеного Європейським роком мов. Коли б до цієї скарбниці приймали тільки писемні мови, тоді українцям - як і румунам, росіянам або сучасним грекам - довелося б показувати свої останні "письмові перепустки" хіба що 200-річних нових літературних мов. Зокрема, в нас - від часів І. Котляревського й тільки. Та ще й орфографія досі не впорядкована, і словник засмічений, і узус недовершений ("пишіть так .", "не пишіть отак ."). Однак писемна мова - це, виявляється, ще не все. І тут ми не гірші й не кращі від інших, лише трохи забарилися, бо донедавна були найбільшим бездержавним народом Європи. Дехто з європейців кодифікував свої мови раніше (як-от ірландці або французи), дехто - пізніше (італійці, німці), а ще хтось - і зовсім недавно (румуни, норвежці).

Наступний пасаж із книжки сторічної давності настільки нас стосується, що вартий розгорнутої цитати. Як пише тодішній румунський автор Б. Александрі, "невдоволені єднанням двох (християнських. - К. Т.) церков на Флорентійському соборі 1449 року, молдавани скинули свого митрополита Митрофана і скасували латинське письмо, запровадивши слов'янську літургію. З церкви слов'янська мова перейшла до уряду і стала його офіційною мовою. Більшість державних актів і чимало рукописів того часу написані цією мовою, яку не розуміли ані прості люди, ані самі священики. Ще згодом сюди прийшла грецька мова - від часів появи династії Фанаріотів наприкінці XVII ст. За неповних сто років грецька заполонила тут усе - князівський двір, міста, управління, школи й суди. Тубільна мова лишилася тільки по селах. Після повернення до влади місцевих князівських родів у 1821 році почалося літературне відродження, що в Румунії, як і в Греції, передувало відродженню політичному. Мову довелося творити заново. Або, краще сказати, відроджувати. Почали з того, що скасували кирилічне письмо й запровадили латинське, однак заздалегідь не домовилися про спосіб транскрибування. Потім заходилися очищати мову (від слов'янських, грецьких і турецьких слів - К. Т.), аби повернути її до її власних джерел, проте й тут ніяк не могли домовитися про вихідні положення: одні хотіли все позаміняти латиною, інші - італійськими словами, дехто - французькими. Внаслідок цього ще й сьогодні (1893 року - К. Т.) вживана в Румунії мова не має чітких правил, ані правопису" [1]. Усе тут таке знайоме, що коментар зайвий. Сподіваймося, що й в Україні за наступні 100 років її незалежності пристрасті нормування письмової мови також уляжуться.

Перед схожими проблемами опинилася свого часу й італійська мова в об'єднаній державі, яка періодично ще й досі повертається до їх розв'язання, - і це при тому, що Данте, здавалося б, заклав тут надійні підвалини сучасної писемної мови ще в XIV ст. у своєму основоположному творі "Про народну мову" (1303-1307). А норвезька, яка дотепер має дві писемні норми, і обидві пізні, хоча народні діалекти її тривають безперервно від часів вікінгів? Тим часом писемна мова, дуже близька до справжньої давньонорвезької, утрималася як літературна зовсім в іншій країні - Ісландії . Фінська, доіндоєвропейська мова Північної Європи, письмово засвідчена "лише" від XVI ст. Нарешті баскійська витворила єдину літературну норму якихось 20 років тому, дарма що діалекти її - найстарші в Європі, бо на 20 тис. років (!) давніші від часу появи перших індоєвропейців на Балканах і фактично є живим залишком палеоліту [2]. Висновок один: діалектні "стовбури" цих мов - прадавні, а літературний "цвіт" - молодий.