Сторінка
1
Утвердження модерного світогляду не мислилось без емансипації жінки на всіх рівнях суспільного життя. Кінець ХХ століття засвідчив перехід до нової стадії в українському фемінізмі, що виявляв себе в активному протесті й боротьбі за жіночі права. Соломія Павличко пов’язувала цю зміну з іменами Олени Пчілки та Наталі Кобринської, котрі “заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків – оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-х роках в українській літературі прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністичні ідея” [1, 70].
Про феміністичний дискурс українського модернізму говорять переважно у зв’язку з творчістю Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Євген Маланюк спробував узагальнити феміністичні тенденції, яскраво виявлені як визначальні для розвитку всієї української культури, української ментальності загалом. Підсумовуючи свої роздуми про співвідношення жіночого і чоловічого начал в українській культурі, дослідник зазначав: “…В літературі нашій ролю мужів виконують такі жінки, як Ольга Кобилянська і Леся Українка. Трудно судити такий стан речей. Я не можу повірити, що психічна загадка української нації розгадується дуже просто і ми взагалі є нацією жіночою” [2, 4]. Пізніше він ще раз повернеться до цієї теми і скаже: “…Тягар “літературного процесу” – у значні мірі – несуть далі саме наші письменниці, жінки, “Мужні жінки”. […] Можна різно оцінювати книги Д.Ярославської чи Д.Гуменної, але не можна не подивляти зовсім нежіночого напруження їх енергії, зовсім нежіночу волю й відвагу в ставленні собі завдань: зафіксувати періоди доби, а то й охопити її цілу, насвітлити коріння нашої духовности…” [3, 392-393].
Щоб краще зрозуміти специфіку феміністичного дискурсу, на нашу думку, доречно буде зупинитись на естетичних пошуках Олени Теліги.
У загальному теоретичному дискурсі “пражан” доробок її незначний, однак він є важливою сторінкою творчості, осмислення якої дозволяє наблизитись до глибинного розуміння естетичних та теоретичних пошуків, віддзеркалює відкриття й помилки, надії й розчарування неспокійного бунтівного характеру авторки. Есеїстика Олени Теліги характеризується індивідуальною заглибленістю в українські проблеми, пошуком неповторних духовних традицій. У статтях “Прапори духа”, “Партачі життя”, “До проблеми стилю”, “Книжка – духовна зброя”, “Сила через радість”, “Якими нас прагнете?” вона порушує проблеми національного мистецтва, естетики нового стилю, ідею національного фемінізму.
Заперечення існуючого стану речей, його несприйняття спонукало до пошуків ситуації, що була б поштовхом до формування нової, більш бажаної реальності. Естетичні орієнтації Олени Теліги, в першу чергу спостерігалися у спробах ідентифікувати себе із сучасним мистецтвом.
Увага авторки до власне мистецької проблематики, осмислення ролі і призначення художника в сучасному йому світі загалом вирізняється високим рівнем творчого самоусвідомлення й самоаналізу. Концепція мистецтва формувалася у дослідниці через засвоєння й трансформацію традиційних романтичних уявлень і мала на меті поєднання патріотичної, національної єдності, лицарських чеснот, войовничості, взаємодії настроїв песимізму та оптимізму. Утилітарно-прагматичні визначення мистецтва як засобу служіння суспільству здебільшого поєднуються з жертовно-романтичним пафосом.
Дмитро Донцов зазначав: “В ідилію вона не вірить, прагне життя “з гострим сміхом і з гострим плачем”, в його трагічних противенствах. … Прийняти бій – “спокійно і суворо”, нести опору, роздавати ніжність, але – і “вдарить твердо там, де треба вдарить” [4, 281].
Цей світогляд “трагічного оптимізму” близький до сформованості в західноєвропейській літературі ідеї стоїцизму. Небуденний темперамент, своєрідний бунтарський “активізм”, ситуація стоїчного бунту, незалежно від надії на успіх, протистояння, яке не обіцяє перемоги – це, власне, статус, якого прагне Олена Теліга.
Приміряючи романтичні моделі, авторка не відмовляється ні від Шевченкових, Франкових та Лесі Українки формул мистецького служіння. “Шевченківський меч, прорізавши майже порожнечу кількох десятиліть, знайшов аж дві руки, що міцно його стиснули: Франка, а передусім Лесі Українки” [5, 122]. Візія дослідниці проте не пов’язана лише з мученицьким вінцем громадської подвижниці. Маємо на увазі певну еволюцію відданої і здібної учениці. У час руїни старого світогляду і одночасно відродження творчої української духовності передбачається перейнятість життєвими силами і одночасно пульсування етичного начала, що виключає можливість “легковажити силою слова”.
Дана концепція має свої раціональні та ірраціональні сторони та ґрунтується на двох основних поняттях: інтелектуальному індивідуалізмі та моральному колективізмі. Перше поняття у системі Олени Теліги реалізувалось у твердження, що кожна людина є своєрідним законодавцем і творцем. Щодо другого положення, то дослідниця зміщує акцент з колективного на індивідуальне. Тобто, від узгодженості із собою, з власним внутрішнім світом, до гармонії з колективом, узгодженості зі світом зовнішнім.
Олена Теліга обґрунтовує власну позицію, згідно з якою завданням митця є погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі індивідуальність, опанувати бурхливу стихію сьогодення, але так, щоб мистецтво не стало “агіткою”. „Промова, виголошена перед масами, може не мати ніякої цінности, як літературний твір. [ .] А найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом” [6, 141]. При цьому служба мистецтва має випливати з органічної потреби таланту і вірності світові, з якого вийшов митець. Ведеться мова про цілісність індивідуальності митця, ідей, що народжуються в самому процесі відчуття дійсності і не завжди лише з суто мистецьких сфер діяльності.
Така естетична програма випливала із сутності української національної ідеї. Пояснюючи природу феномена національного, М.Бердяєв писав: “Національність таємнича, містична, ірраціональна, як і будь-яке індивідуальне буття. Треба бути в національності, брати участь в її творчому життєвому процесі, щоб до кінця знати її таємницю” [7, 155]. Такі характеристики національного феномена, що так чи інакше стосуються національної ідеї, збігаються з характеристиками естетичного об’єкта як предмета художньої творчості. Прихована однакова модальність буттєвості національного та естетичного виявляється у спільній для них ірраціональній таємниці, якій властиве діалектичне сполучення природного та суспільного, духовного та тілесного, індивідуального та всезагального, свідомого та підсвідомого.
Завантажити реферат