Сторінка
3

Діалекти України

У цьому випадку українській діалектології явно пощастило, адже дослідник зумів вийти за межі власне діалектології, спроектувавши її поняття на вже датовані дані археології та історії. Певні хронологічні висновки можна часом робити й на основі вивчення мовних контактів. В. Мартинов уже давно успішно застосовує цю методику для відтворення часових етапів розвитку праслов'янської мови за даними слов'яно-іншомовних контактів. Аналогічний підхід варто застосувати й для часового впорядкування запозичень в українській мові, адже наслідком її відомих та окреслених у часі контактів стали значні пласти росіянізмів, полонізмів, германізмів, літуанізмів, раніше - тюркізмів та іранізмів. Показово, що всі вони мають своє окреме представництво в діалектній лексиці. Взагалі, досить погортати видані три томи "Етимологічного словника української мови", щоб переконатися в численності діалектних слів, не вживаних у загальноукраїнській писемній мові, - у словнику ці лексеми-заголовки словникових статей подано у квадратних дужках.

Варто окремо зупинитися на готизмах. У слов'янських мовах їх відомо чимало: шолом, меч, полк, шкло, дошка, виноград, бук, буква, редька, осел, кіт, лев, верблюд, дружина (військова), хижа, хлів, хліб, колодязь, скот, князь. Але є й "сепаратно" українські готизми: мито, шати, шеляг, лихвар тощо. Очевидно, що в III ст. н. е. про писемну мову в українців не йдеться. То як же дотривали ці готизми дотепер, як не через діалектне усне мовлення? До того ж хазяйнували готи не деінде, а саме в наших краях, тут, на Наддніпрянщині аж до приходу в 370 році гунів, від яких зазнали нищівної поразки й зникли з історії (пізніші відомості про кримських "готів" XVI ст. контроверсійні). Тут же, в Україні досі є й готські назви річок: Велибок, Тирихва, Мурахва, Мерефа, Стинавка, Пискава, Танискава, а по сусідству - й антиготські оборонні споруди тих часів, - щоправда, так само напівофіційно визнані, як і діалектне мовлення. Ідеться про обстежені й картографовані математиком А. Бугаєм Змійові вали, згодом датовані радіокарбонним методом за зібраними ним на валах зразками вугілля [8]. На північ од Віта-Бобрицької оборонної лінії, збудованої 370 року проти гунів, проходить паралельна ділянка 280 року. Оце якраз і є лінія оборони від готів, безпосередніх сусідів предків українців тут, на межі Полісся. Виходить, що мовна пам'ять сягає в нас навіть III ст. А от у мовну пам'ять литовців готська навала на південь від Литви вкарбувалася так, що й пізніших своїх південних сусідів - білорусів литовці дотепер звуть у діалектах gudai, тобто готи, а guda - то досі страховидло, страховище, потороча.

Коли вже зайшлося про Змійові вали, або, як називав їх А. Бугай, - Велику древлянську стіну, то слід, по-перше, згадати, що ці рівнобіжні пасма земляних фортифікацій з рештками згорілого частоколу на них витягнуті в широтному напрямі практично по діалектній межі поліських говірок, досі "матеріально" відділяючи їх від решти українських діалектів. Ця ж діалектна межа колись відділяла дві хвилі в топонімії Полісся, спеціально досліджені В. Никоновим: назви поселень з давнішим суфіксом -ичи, очевидно, древлянські; з -овці, -инці - пізніші, подільські, залишені слов'янським населенням, яке "стало одним з компонентів української народності" [9]. По-друге, треба зауважити, що названі вище дати - не найдавніші в 900-річній історії безперервної й системної розбудови валів. На 45-му кілометрі шосе Київ-Житомир збереглася ділянка валів з радіокарбонним датуванням 20 років до н. е. (!), а невеликий 30-кілометровий вал у Забуянні датується 150 роком до н. е. (!). Це вже дати іранської, сарматської доби [10]. Проте не забуваймо, що, за сучасними науковими уявленнями, іранські мовні впливи якраз і були останнім, третім складником (після балтійського й італьського) у формуванні праслов'янської мови [11], а іранський субстрат, - який і досі промовляє зокрема через оте незнищенне "українське" г [12], відоме й іншим центральнослов'янським мовам (білоруській, словацькій, чеській, верхньолужицькій), - простягався тоді до верхів'їв Дністра, на що вказував ще Геродот [13].

Діалекти - як досі живі свідки справжньої, а не вигаданої історії - донесли до нас прадавні назви річок України, її гір, урочищ, поселень. Ці свідки - непідкупні і невблаганні, особливо коли давні назви розцінюються як "загадкові", незрозумілі, "непрозорі", тобто, непояснимі на сучасному мовному ґрунті. Тоді навколо них виникають наївні пояснення "народної етимології". Однак, це лишень байки. Досить поглянути на мапу Чернігівщини й Сіверщини знавцеві литовської мови - і до нього одразу "заговорять" такі мовні сфінкси, як Шостка - "кущова", Шатрищі - "лозове", Дyнаєць - "болотне", Уздиця - "пересихаюча", Обложки й Полошки - "підупалі, розвалені", Гірині - "лісові", Гудові - "білоруські", численні Локні - "ведмежі", Жукотки, Жавинки - "рибні", Крупці - "жаб'ячі", Кудрявці - "ставкові" тощо [14].

Лише фахівець-балканіст зразу впізнає серед річок України назви фракійського і дакійського походження, бо зможе пояснити їх: Ібр, Ятрань, Альта, Іртиця, Березань. Виявляється, є вони в Україні лише там, де існувала трипільська культура. Першим це достеріг О. Трубачов [15]. То виходить, Трипілля - балканський "імпорт"? Але ж такий висновок випливає і з неупереджених праць археологів. І недаремно ж усі бронзові знаряддя трипільців виготовлені з міді Аї-Бунару - родовища в теперішній Болгарії. Ці висновки спектрографічного аналізу металу опублікував свого часу Є. Черних. Знаменно, що в одному ряду з копіткими розкопками і складними спектрографічними технологіями опиняється такий крихкий матеріал, як слово - назва, донесена через шість тисячоліть (!) українським діалектним мовленням.

У працях О. Трубачова й В. Топорова з гідронімії України [16] можна знайти багатющу інформацію про назви наших річок і гір, успадковані предками, крім уже згаданих народів, іще й від тюрків (Орель, Інгул, Ташлик, Саксагань і сотня інших), іранців (Дніпро, Дністер, Дунай, Дін, Сула, Хорол), від предків теперішніх албанців - ілірійців (Горинь, Стрий, Бескид, Карпати, Медобори), давніх балтів (Рось, Раставиця, Вересня, Норин, кілька Вілій) - більшість у доріччі Прип'яті та Горині. Чимало успадковано від давніх слов'ян і досі зберігає архаїчні форми: Стир, Стубель, Радоробель, Либожада, Жерев, Ірпінь, Трубіж, Сувид, Супій.