Сторінка
1

Повість П.Загребельного “попіл снів”: дисонанси маскулінного і фемінного начал у постколоніальному суспільстві

Після ствердження феміністичного напрямку в українській критиці й літературознавстві сучасності (публікації праць Соломії Павличко, Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Ніли Зборовської) виникає цілком органічне бажання – проглянути товщу маскулінної культури ХХ століття, головними продуцентами і героями якої були переважно чоловіки, що, не вносячи коректив у розстановку сил між статями, по-своєму доливаючи олію у вогнище війни між ними, прагнули продовжити версію про незмінність одвічних ролей і олімпійство, їм належне. Та ця дослідницька галузь поки що за сімома замками. Тим більше, що склалися вже сталі підходи до того чи іншого письменника-класика, до ряду яких належить Павло Загребельний, а відтак – і його творчість. У всякому разі нікому не приходило в голову розглянути один твір чи корпус творів прозаїка під кутом зору ґендерної проблематики, хоч сигнали про її актуальність для цього митця, та ще в новітній іпостасі – видозміненій творчості 90-х років – розсипані по текстах автора.

Не беручись робити глобальні узагальнення про динаміку і специфіку чоловічого й жіночого начал у всій творчості Павла Загребельного сучасного періоду (бо це окрема праця системного характеру), все ж наважимося поміркувати шляхом аналізу повісті “Попіл снів”. Чому саме за об’єкт дослідження взято цей твір, коли простіше було розглянути потрібний дискурс на матеріалі “Голої душі”, чи “Ангельської плоті”, чи “Брухту”, нарешті? Тут, як кажуть, і карти в руки.

Та “Попіл снів”, на нашу думку, експериментальний твір з багатьох точок зору, але передусім – тому, що автор порушив порядок, помінявши ролями жінку і чоловіка, зробивши владною структурою саме героїню – Алевтину Фіалко, – яка виробляє жорстоку психотропну зброю в спеціально обладнаному бункері – інституті, випробовуючи її на чоловікові, портрет і історія 28-річного життя якого тягнуть на місце в іконостасі. Недарма вже на перших сторінках особлива увага приділяється зовнішності Василя Чуйка, через оболонку якої увиразнюється набір маскулінних прикмет і спектр властивостей сильної статі: “А який же красивий був Василь! Різьблений ніс, різьблені губи, сині очі під чорними бровами, кругла міцна голова, мовби виліплена для бронзового пам’ятника, круті плечі, замашна постать. Всі Чуйки в їхньому селі були красиві, і на їхній куток завжди ласо позирали і женихи, і невісти з усіх інших кутків Лихівки” [1, 12] (підкреслення моє – Л.Б.). І далі на початку твору так само автор дає ключ до розуміння Чуйкової природи: “ .двадцять вісім років, одружений-розлучений, капітан авіації, військовий льотчик першого класу, випробувач військової техніки, літальних апаратів останнього покоління, бойових машин Небаченої конструкції, космічних знарядь убивства .” [1, 14-15] (підкреслення моє – Л.Б.).

Крізь призму чоловічого погляду на жінку проглядає традиційна усталеність щодо її місця в суспільстві, з одного боку, а з другого – акцентуються деформаційні процеси, що позначилися на всій долі героїні і на рішучих змінах у її фемінному призначенні, у спотворенні вітальних ролей. Ще не сприймаючи розходження між візуальним боком справи – життя зіштовхнуло Чуйка у випробувальній ситуації з привабливою жінкою, в якій він аж ніяк не підозрює не тільки вищого за званням військовослужбовця (генерал-лейтенант), але й начальнка засекреченого комбінату, де проводяться досліди на живих людях в напрямку їх скалічення і пристосування до брудних воєнних цілей – виготовлення новітньої зброї, – і внутрішнім станом речей, Василь глибоко помиляється, коли бачить лише одну сторону: “Коли припустити, що всі начальники ідіоти, то начальник цього госпіталю – найбільший ідіот. І як же, мабуть, мучиться з ним тут доктор Аля!” [1, 12]. Через це герой не може допустити думки про те, що доктор Аля не просто лікар, а начальник госпіталю. Коли його визволителі переконували в тому, що ця жінка – небезпечна, що вона не лікує, а робить, навпаки, невиліковно хворими людей, Чуйко залишається вірним своїм переконанням – жінка, тим більше чарівна, не може бути при владі, тобто керувати, і не може робити зла. Через те він піклується не про себе, а про неї: “Як же доктор Аля? Це ж таке нещастя для неї. – Нещастя? Вона, мабуть, і тебе вже закохала в себе? Сюсі-пусі, капітанчику! Як я тебе, так ти мене . А скільки дірок продовбала вона в твоєму черепі? Не полічив ще?” [1, 13] (курсив мій – Л.Б.).

Експериментальність повісті полягає в тому, що Павло Загребельний не тільки випробовує до дна характери чоловіка і жінки, які діють у не властивих для себе іпостасях. Розмиває автор “Попелу снів” продуковані мас-медіа стереотипи, з якими асоціюється образ сучасної жінки: “ .“жінка-ікона” (дружина, мати, опора родини і країни, національна святиня і Берегиня), другий – “шикарна жінка”, красу, одяг, погляди і спосіб життя якої рекламують десятки, якщо не сотні жіночих журналів нового типу, прагнучи наздогнати “Cosmopolitan” і “Vogue”. Перший стереотип є національним, місцевим, другий – репрезентує і асоціюється із “Заходом”. І “національна ікона”, і “шикарна жінка” є улюбленими кліше .” [3, 175].

У постаті жінки-вамп Алевтини Фіалко, при всій позірній беззахисності, письменник поєднує два протилежні типи в одному, сконструювавши тип-симбіонт, внаслідок чого зримо постає фемінна маскулінність. Таким чином, автор накреслює модель, що суперечить традиційному образу. Адже: “Жінка в українській літературі завжди була представлена з погляду чоловіка. Її позитивні риси були такими, як подобалося чоловікові, вона була його додатком, насолодою його бажань, втіленням його мрій або в інших випадках – об’єктом його аґресії, ненависті, особою, винною в його невдачах і комплексах, але не людиною самодостатньою, наповненою власним змістом” [3, 174].