Сторінка
3

Повість П.Загребельного “попіл снів”: дисонанси маскулінного і фемінного начал у постколоніальному суспільстві

Отже, знову постає внутрішня роздвоєність, коли мова йде буцімто про неважливість приналежності до свого кола, але ним все й зумовлено у сфері інтимного спілкування. Так автор твору окреслює ті перекоси, що є знаковими з багатьох точок зору.

Живучи в суспільстві, однією з основних ознак якого є фальшивість, маючи все, Аля прагне істинного, яке, на її думку, можна досягти в любові – справжній, відкритій, всепоглинаючій. Саме таке кохання вона ідеалізує і про нього натякає пану Анатолю, який на цю архіважливу для жінки проблему дивиться зі своєї позиції – власної незалежності від будь-яких обов’язків. І ця чоловіча вправність роздвоюватися між дружиною і коханкою, аж ніяк не поступаючись власним індивідуалізмом, йому імпонують: “Всі ці роки я чудово влаштовувався, заявляючи дружині, що повинен їхати у відрядження .” [1, 8], перебуваючи в цей час зі своєю коханкою. І все ж чоловіча риса, властива Анатолю, призвела до непомітного для нього, але сильного приневолення: “ .став її рабом без заперечень і вмирав од захвату при кожному їх побаченні” [1, 7]. Така ситуація його влаштовувала і змінювати він нічого не збирався. Цього від нього коханка і не вимагає, бо десь на несвідомому рівні розуміє, що зазнає поразки, тому покладається тільке на себе і на свої можливості. В найстрашнішу хвилину свого життя – отримання повідомлення про катастрофу у Центрі – вона кидається не до чоловіка, який: “…обіцяв порятувати її від усіх загроз. В постелі всі щедрі на обіцянки” [1, 7], а до “генеральської шинелі” й “папахи з золотим верхом”, що дає їй впевненість і владу.

Владу й насолоду від неї відчуває доктор Аля і від спілкування зі своїм піддослідним – Василем Чуйком, для якого стала за рік “лікування” співрозмовником і другом, якому важко відкинути полуду з очей і реально подивитися на світ і своє місце в ньому. Етап усвідомлення справжньої суті доктора Алі відбувається у нього поступово, крізь призму зовсім іншої моделі жіночої поведінки. Правдиві свідчення про неї Павло Загребельний вкладає в уста представниці чоловічої професії – слідчому, – що мала нещастя співпрацювати з першою, а про другу лише здогадуватися. “Оксана, побачивши Галку при світлі, мало не скрикнула: “Доктор Аля!” Така разюча схожість була між цією жінкою і тою, з електронного підземелля . Але ця була вдвічі молодша, і доброта йшла від неї теплою хвилею, а та розпросторювала лише вовчий холод” [1, 148-149]. Невипадково автор шляхом зіткнення, протиставлення і зіштовхування вияскравлює внутрішньо психологічні конфлікти, характери двох різних жінок, що постали Чуйкові у життєвих перипетіях як разючі антиподи, за всієї не менш разючої подібності – і зовнішньої, і професійної (тільки одна лікар вищого ґатунку, а друга – медсестра), і звучанням імен (Галя – Аля), та їх смисловим навантаженням (“Галина гр.*; galene – спокій, тиша; штиль на морі, тиха погода” [4, 127], “Алевтина гр.*; можливо, від aleno – відбиваю” [4, 118]). Прикметна та межа, що їх розрізнює: адже Галина випромінює добро, а друга є носієм по-жіночому вишуканої агресії.

Таким чином, автор “Попелу снів”, що замислився над проблемою, куди ведуть сучасні моральні перекоси і суспільні дисонанси, що продовжують “розвиватися” у спотвореному вигляді, вигадуючи все нову зброю масового вбивства, вибудовує складну систему ґендерного дискурсу з ухилом у феміністичний бік.

Твердо засновуючись на внутрішній потребі пізнати жінку і гідно її відтворити в літературі, письменник сповідує ідею: “ .чоловіча пристрасть до жінок сліпа, а жіноча – зряча, сказати б командна. Чоловікам тільки здається, що вони командують світом. Насправді командують ними самими. Жінка вище держави, вище всіх релігій і коли вона й не вище Бога (бо це неможливо), то принаймні сприймається чоловічою половиною людства в її екстатичні миті як його тілесне втілення. Від найвищих екстазів любові до ляку і навіть ненависті – один крок. Перефразовуючи велокого філософа, можна б сказати, що для чоловіка жінка не тільки солодка спокуса і безодня, але й лев, який прагне його проковтнути. Щасливий той, кому вдалося, як біблійному Самсонові, приборкати, здолати цього лева та знайти в жорстокості ніжність, в гіркому солодке, в лютості – милість, в отруті – їжу, в буйстві – смак, у смерті – життя, в ганебному – славу” [5, 167].

Один із варіантів втілення цієї ідеї, причому у парадоксальному вигляді, постає в “Попелі снів”. І прозорість авторських висновків про сутність сьогочасної щербатої цивілізації викомбіновується зі складної боротьби жіночих змагань за мнимі і вічні цінності.

“Втішаючись” історією і пильно придивляючись до явищ сьогодення, письменник створює образ свого героя (чоловіка). Наділяє його як позитивними (власне чоловічими, маскулінними) рисами – мужністю, твердістю характеру, впертістю, розумом, так і негативними (жіночими, фемінними) – поступливістю, сором’язливістю, фізичною слабкістю. Чоловік у творах Павла Загребельного або при владі, або всіма фібрами своєї душі прагне до неї, щоб репрезентувати свою першість і утвердити зверхність над світом, тобто над жінкою.

Слід пам’ятати, що письменник ніколи не забував про жінку, про її образ, – звідки б не вихоплював його своїм поглядом: чи то з лісової пущі, чи з вуличок найулюбленішого міста. Тому й не дивно, що в своїх творах Павло Загребельний перевіряє сутність чоловіка не багатством, славою чи владою, а ставленням до жінки, до її кохання.

Звідки це у письменника (чоловіка)? Ключ до бажання проникнути і зрозуміти жіночий світ, за словами самого автора, варто шукати в дитинстві. Про це він говорить, що: “… змалку ріс сиротою без матері, яка в спогадах виростала мало не до Богородиці” [5, 168], а становлення його як юнака припало на період, коли панувала “ . сувора повоєнна цнота” [5, 168]. Тому для нього: “Справжня любов до жінки і найвища шанобливість до неї, як втілення найвищої земної краси, може народжуватися тільки там, і тоді, де владно панує цнотливість, чистість і, сказати б, недоторканість .” [5, 169].

Ця домінуюча думка як письменницьке кредо, проте, розшифровується й охудожнюється у повісті “Попіл снів” за принципом контрасту і засобів умовності, до яких Павло Загребельний має особливий смак.

Але це предмет окремої спеціальної розмови, викликаної до життя логікою творчості життя 90-х років.

Література

1. Загребельний П. Попіл снів. – К.: Український письменник, 1995. – 159 с.

2. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. – К.: Основи, 2002. – 390 с.

3. Павличко С. Фемінізм. – К.: Основи, 2002. – 322 с.

4. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей (Словник-довідник). – К.: Наукова думка, 1996. – 335 с.