Сторінка
1

Міф про П.Загребельного-фемініста: спроба аналізу

Останнім часом у літературознавстві з’явилося багато нових підходів до аналізу літературного твору. Більша частина літературного життя України проходила в часи, коли вона входила до складу Російської та Австрійської імперії, згодом Радянського Союзу. Відповідно, всі продукти її суспільної діяльності вважалися колоніальними, тобто меншовартісними та другорядними. Нині, за умов незалежної держави, з’явилася протилежна тенденція – застосовуючи здобутки сучасної науки про літературу, довести наявність тих чи інших аспектів у творчості письменників, часом свідомо провокуючи виникнення дискусій.

Так, наприклад, останнім часом з’явився міф про Павла Архиповича Загребельного як про першого фемініста в українській літературі другої половини двадцятого століття [8]. На підставі того, що він у своїй творчій діяльності раз у раз звертається до змалювання долі жінки (“Євпраксія”, “Роксолана”, “Гола душа, або Сповідь перед диктофоном”, “Юлія, або Запрошення до самогубства”), подає нам психологічно переконливі характеристики їх дій і вчинків, відбувається зарахування Павла Архиповича до лав феміністичного руху. Однак, на нашу думку, це питання є спірним, і немає потреби робити серйозні висновки з некритично сприйнятої інформації. Натомість необхідно провести аналіз творчого доробку автора, застосовуючи ґендерний підхід.

Соціальні психологи вважають, що пояснення багатьом ґендерним відмінностям між чоловіками та жінками полягає не у хромосомах чи гормонах, а у соціальних нормах суспільства. Воно зумовлює не тільки поведінку людини, але і формує її психічні якості, розвиваючи в потрібному напрямку здібності і обмежуючи розвиток стереотипами, що впливають на вибір сфери діяльності та професійні заняття. Ґендерні ролі є надзвичайно стійкими, бо вони „існують на підсвідомому рівні і укорінені в структурі суспільства, яке виробляє механізми їх відтворення та закріплення (сім’я, система освіти .)” [1, 95].

Традиційно чоловіки вважаються „сильними”, а жінки – „слабкими”. Такий рольовий поділ знаходить відображення і в культурі, зокрема в літературі. Але наприкінці ХІХ століття він зазнає значних змін, спочатку в Європі, а потім і на Україні.

У вітчизняній літературі до зображення нетрадиційного розподілу ґендерних ролей першими вдалися Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Франко. У своїй статті „UNE PRINCESSE LOINTINE: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема” Оксана Забужко вказує, що в „ .усій творчості Лесі Українки – зарівно і в прозі, поезії і в драматургії – центральним ґендерним конфліктом виявляється якраз сильна жінка й слабкий мужчина . в європейській культурі ця зміна традиційних ґендерних ролей, виникла у другій половині CAPut!'-го століття . і, визначається в філософії культури за .типологічну ознаку власне модерністичного світобачення” [1, 21]. Тобто перерозподіл ґендерних ролей в українській літературі відбувається завдяки критичному переосмисленню та застосуванню на власному ґрунті здобутків європейського модернізму.

Питання дослідження ґендерного розподілу ролей у творах українських письменників є порівняно новим, тому на сучасному етапі розвитку вітчизняного літературознавства спеціальних наукових праць, присвячених йому, майже немає. Якщо період кінця ХІХ – початку ХХ століття постійно привертає до себе увагу і стимулює появу великої кількості літературних розвідок, есеїв та ґрунтовних наукових праць в останні роки, то період нашого недалекого минулого, відносно «обділений» увагою. Завданням нашого дослідження є спроба схарактеризувати розподіл ґендерних ролей на прикладі роману П.Загребельного „Роксолана”, а саме його виявлення в проблематиці твору.

Цінність такої роботи полягає в тому, що основні літературно-критичні праці, присвячені аналізу цього роману: монографія В.Фащенка [17] та його стаття [16], а також роботи М.Жулинського [4], В.Дончика [2,3], М.Слабошпицького [3,11,12,13], М.Наєнка [9], М.Стрельбицького [14], О.Сизоненка [10], В.Коваля [7], С.Шахов-ського [18], написані більш як п’ятнадцять років тому, практично не торкалися ґендерної проблематики твору.

У романі “Роксолана” маємо можливість визначити головну героїню як “сильну” особистість на підставі свідчення істориків, ролі доньки львівського попа Анастасії Лісовської в політичному житті Османської імперії ХVІ століття; її діяльності на міжнародному терені (наприклад, листування з польським королем Зигмунтом Августом). Однак і її чоловік – султан Сулеман Великий, за метким висловом Ю.Кочубея, “зовсім не був тюхтієм” [8].

Отже, маємо конфлікт між “сильним” чоловіком і “сильною” жінкою. Вже з самого початку, тільки-но потрапивши в гарем, Роксолана розмірковує: “Тільки небагатьом судилося поламати й потрощити навіть темниці, стати над усім і усіма, виказати велич духу і полинути в безмежні свободи. Це великі люди. Але жінка нездатна на це. Настя [Роксолана] не чула про таких жінок. Святі великомучениці? Вони були жертвами, а вона жертвою бути не хотіла. Хоч і без надії на визволення, а треба жити” [6, 69].

У романі П.Загребельного одним з конфліктів характерів є конфлікт між жінками. Роксолана потрапляє у світ гарему, де до її появи існувала чітка ієрархія: від рабинь-прислужниць, одалісок султана, його улюблениць, законної дружини Махідевран, до його матері, яка займала вищу ступінь цієї ієрархії. В образах цих жінок представлені різні типи жіночої поведінки; для розуміння відмінності між їх ролями і роллю головної героїні ми повинні здійснити їх аналіз.

Весь зміст життя одалісок вимірюється одним прагненням: заполонити султана своїм тілом, вирватися з буденного, нудного існування, де один день схожий на інший і весь час витрачається лише на плітки, заздрість і поліпшення власної зовнішності. „Жінки в гаремі для того, щоб народжувати дітей султанові або не народжувати дітей султанові” [6, 102], отже, народити султанові дітей і стати його баш-кадуною (першою дружиною) – мета життя і найвища межа їх мрій. Тобто письменник змальовує типову з точки зору патріархального стереотипу модель пасивної жіночості. Законна дружина султана – Махідевран – теж являє собою таку собі „іграшку гарему”. Колись привезена в подарунок молодому Сулейману, вона так і не здобула багатства душі і розуму, хоча мала на це змогу, бо займала почесне становище у гаремній ієрархії. „ .Уже не було в ній пам’яті про свій далекий і, власне, убогий рід, бо дала початок пишному родові султанському, не знала вона, що таке розум для неї, бо могла замінити його всемогутньою державою; не дбала про душу, маючи неподільну владу; була чужа милосердю, заклопотана тільки роздаванням повелінь” [6,66-67].