Сторінка
2

Міф про П.Загребельного-фемініста: спроба аналізу

Мати султана Сулеймана – валіде Хафса – походила з роду кримських князів Гіреїв. У її жилах не було крові османів. Але піднесена до становища хранительки чеснот і гідностей цього царського роду, вона щосили намагалася увібрати в себе його багатовіковий дух. „Велетенські простори дихали в її серці, повільні, як хода караванів; ритми пісків і пустель пульсували в крові, прогнані з небес великими вітрами хмари стояли в її сірих, розіскрених очах, її різьблені губи зволожувалися дощами, які падали і ніяк не могли впасти на землю. Імперія була безмежним простором, простір був нею, Хафсою, а сама вона поволі ставала простором . а тепер, з’єднавши і об’єднавши всі простори тут, у царственому Стамбулі, в палаці Топками . вспокоєно сіла вона на подушку почесті й поваги, ставши тогрою (печаттю) на султанській грамоті гідностей найцнотливіших людей усього світу” [6, 3].

Таким побачила Настя цей світ, який зустрів її появу з холодною байдужістю. Зброєю для збереження її особистості став ясний сміх, який був невластивим і неприроднім для гарему та народна пісня, що допомогли їй завоювати прихильність султана. Сміх і зухвала безжурність були її зброєю проти спроб оточуючих мати вплив на її душу, „ .ніби цій шістнадцятилітній дівчині вже давно відкрилася мудрість людської неприступності, завдяки якій кожен може жити на світі, зберігаючи власну особистість. Ми існуємо лише доти, поки ми, з’єднуючись невпинно з усім, що нас оточує, водночас відокремлені від цього оболонкою свого тіла і неповторного духу” [6,132].

Валіде теж відразу помітила й виділила цю дівчину, але намагалася щосили утримувати її на становищі „другої”, „бо Махідевран – це тільки тіло, тупе і дурне, яке легко попхати будь-куди, а Хуррем [Роксолана] – це розум, невпокорений, свавільний, як оті безмежні степи, з якими вже он скільки віків безнадійно б’ється войовничий народ самої Хафси” [6, 130]. Усі інтриги валіде проти Роксолани вияви-лися марними, їхня ворожнеча продовжувалась до самої смерті султанової матері.

Отже, Роксолана постає в письменника сильною особистістю, яка на початку твору зуміла зберегти свою неповторність, не зламалась під дією несприятливих обставин, а далі запрагла досягти недосяжних вершин влади, про які багато хто мріяв, але досягти було дане саме їй. Її розуміння життя і керованість діями повністю відмінні від традиційних очікувань од представниці слабкої статі в умовах Османської імперії ХVІ століття.

Основним конфліктом твору є трагічні відносини Роксолани і султана Сулеймана. Письменник наголошує на ґендерній різниці у сприйманні ними один одного: Роксолана була така сильна особистість, що султан „мимоволі вимушений був визнати існування поряд з собою ще когось. Перше бажання було: усунути, знищити . Тепер уже не був єдиний і самотній на цьому світі, де все мало слугувати лиш вдоволенню його примх, бажань і надій. Була ще людина – це приголомшило, здивувало, роздратувало, а тоді настала якась розслабленість і навіть розчуленість, так ніби віднині він теж належав не до захмарних небожителів, а до звичайних людей” [6, 360].

Протягом свого життя він завдає їй багато болю, часто не бажаючи бачити її страждань від жорстоких обмежень і приписів Корану та мусульманського права – шаріату. На нашу думку, причини його жорстоких вчинків щодо єдиної коханої жінки (а кохання до неї він проніс через усе своє життя до самої смерті), непорозуміння між ними треба шукати в різниці менталітетів, етики та естетики, моралі релігії та філософії двох народів – турецького та українського. Спільним у них був стереотип, що за жінками закріплювалися лише „хатні справи”, а керівництво залишали за чоловіками.

Історичні факти свідчать, що Роксолана мала вплив на політику Османської імперії. У романі вона змальована потаємною сповірницею султана у державних справах. На невпевненість султана в розумінні нею політичної ситуації в країні, вона відповідає: „ .хіба я не жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цій державі” [6, 168]. Автор досить непослідовний і лише натякає, часто не підкріплюючи прикладами те, що Роксолана мала великий вплив на політику Османської імперії. Ґендерна ж роль султана Сулеймана в романі є цілком типовою для патріархального суспільства – він є чоловіком-завойовником не тільки в політичному, а й у приватному житті.

На нашу думку, П.Загребельний розглядає триєдину проблему – Роксолана як Жінка, Мати, Особистість в єдиному аспекті – жінка і влада. У творі ми бачимо, що прагнення головної героїні бути щасливою як жінка і як особистість в умовах гарему взаємно виключають одне одне. У процесі розвитку сюжету відчуття Роксоланою дискомфорту від спілкування з оточуючими постійно зростає.

Жінки в гаремі султана, так само, як і по всій країні, не були захищені від насильства і жорстокості. Коран та шаріат регламентували лише питання успадкування ними майна. В іншому ж жінки цілковито залежали від примх свого чоловіка-володаря. Тому єдиною умовою для їх існування була його прихильність, яку намагалися здобути у будь-який спосіб. Роксолана швидко зорієнтувалась і зухвало кинула виклик султанові, чим відразу привернула його увагу.

Треба сказати, що автор роману будує структуру твору, щедро використовуючи бінарні опозиції: співіснування у світі гарему двох світів: османського та слов’янського, середньовічне засилля релігії у суспільному житті разом з інтересом до грецької філософії та творчості давніх ірано-таджицьких поетів та багато інших. П.Загребельний навмисно двоїть світ у душах своїх героїв, тому і кожен характер у нього трагічний через порушення своєї цілісності. Дія роману відбувається на початку XVI століття і хронологічно співпадає у часі з європейським Ренесансом. Автор підтримує думку тих науковців (школа академіка Н.Конрада), які вважають добу Відродження притаманною не лише Європі, а й іншим країнам світу. Тому і його герої мають у собі не лише риси середньовічної людини, а й людини Ренесансу.