Сторінка
3

Міф про П.Загребельного-фемініста: спроба аналізу

Особливо яскраво суперечливий характер цієї епохи проявляється в образі султана Сулеймана. З перших сторінок роману ми бачимо, що він внутрішньо чимось надірваний, нудотно сентиментальний, жорстокий та забобонний. Його душу роз’їдають цинізм, гординя і холод самотності. Погоджуємося з Василем Фащенко, який у монографії «Павло Загребельний: Нарис творчості» вказує, що жорстокість уживалася в Сулейманові разом з освіченістю і потягом до краси, підсвідомим, темним, болісним від нерозгаданості, бо він «з трудом проривався через засвоєні змалку стереотипи почуттів» [17, 167].

Абсолютна влада, якою він володів, нездатна була побороти розтривоженість його душі. Сулейман ніколи не мав поряд близької людини, з якою міг би поділитися своїми переживаннями і яка дала б пораду його втомленій величчю душі. «Нуртували в ньому марення і туга за переживаннями чистими, вишуканішими і благороднішими, набридливих тупих жінок–дівчаток, розкішних дурних одалісок мав задосить, хотів тепер мати коло себе жінку гарну і горду, повабну і мудру не лише тілом, а й серцем, жінку, що мала зрозуміти його і дорівнятися йому всюди і всюди зробити щасливим: за учтою і в бесіді, у постелі і у державних справах…» [6, 64]. Такою жінкою для нього стала Роксолана.

Але автор послідовно зводить нанівець всі її досягнення, всі тріумфи врешті решт обертаються на трагічні поразки. Як звичайна жінка вона страждає від того, що коханим її чоловіком є чужинець, що її любов народилась з рабства і насильства, вона не має більше права ідентифікувати себе з рідним народом і її кохання є гріхом з точки зору його моралі: «Ой глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала, Полюбила невірного – тепер я пропала…» [6, 128]. Як особистість вона постійно обмежена рамками життя країни, де жінці заборонено перевищувати чоловіка розумом та силою духу і не має можливості реалізувати свої схильності до якогось виду діяльності.

Але головна трагедія життя Роксолани – це трагедія її як матері. Вона народжує дітей з метою закріплення своєї влади над султаном, як робили всі фаворитки в усі часи до її появи і після. Але додатковим тягарем були нелюдські закони Османської імперії, де султаном Фатіхом було виголошено закон, за яким султаном мав стати лише один син володаря (найбільш часто найстарший), а всі інші його діти чоловічої статі мали бути знищені.

Роксолана не змогла вберегти дітей і помирає не через прихід старості, а від виснаження од боротьби за їх долю. Її відчай посилено тим, що султан Сулейман, вихований на османських традиціях, відносно спокійний навіть тоді, коли гинуть один за одним його діти.

Мотив самотності головної героїні в османському суспільстві, особистих стосунках, художньо передається хронотопом замкненого в коло світу героїні. Символ кола має у романі велике смислове навантаження. На початку твору він символізує безвихідь становища, в яке потрапила Роксолана. «Гарем, хоч замкнений і жорстоко обмежений сутністю свого призначення й побутування, як Баб-ус-сааде (Брама блаженства),не мав, власне кінця. Ніхто й не сказав де тут край, де середина, де початок, що головне й визначальне, а що несуттєве, усе було округле, мов скручений дракон, який пожирає свій хвіст, намагаючись дібратися до голови, безвихідь і безнадійний стиск кола панували над усіма, закинутими сюди» [6, 182].

З плином часу ширшало коло її обов’язків, але стискалося коло безвиході. „ .Вона була замкнена в коло свого найвищого в імперії становища, самотня, покинута, і не так через людську жорстокість і байдужість, як через свою неприступність. Приступна тільки для страждань і величі, од якої страждання стають геть нестерпними» [6, 440].

Водночас символ кола означає нескінченність життя, вічне повернення до витоків і пам’ять про свій рід. Дар пам’яті найбільше щастя людини, але і найбільший її біль, адже він постійно непокоїть сумління. У думках Роксолана постійно повертається до рідного краю, у дитинство, з його чистотою і незаплямованістю. І все життя вона тяжко страждає від того, що розірвані зв’язки з рідним народом, а нові не налагоджені, закріпитися, осісти своїм корінням – дітьми – на турецькій землі, їй не вдається.

На нашу думку, П.Загребельний вирішує проблему „жінка і влада” з типової для патріархального суспільства точки зору: інститут державності негативно впливає на долю жінки, вона не повинна бути замішана в політику, це суто чоловіча справа (яка, до речі, ще й ворожа або байдужа до самих чоловіків). Роксолана у нього і всі інші уславлені фаворитки «…зрештою тільки заблукані душі і жертви того бездушного молоха, який зветься чоловічою державою» [15,171].

Все це свідчить про те, що міф про П.Загребельного-фемініста легко може бути деконструйований зсередини, за допомогою самого тільки уважного аналізу його творів. Тим паче, що в інтерв’ю з Людмилою Тарнашинською він досить відверто виклав свої погляди на емансипацію жінок у контексті проблеми держава і жінка [15].

Що ж стосується Роксолани, то її доля, за браком історичних свідчень, ще довго буде залишатись предметом суперечок. Її культ, послідовно витворюваний в українській літературі аж від 60-х років ХІХ століття, вміщує у себе дві крайнощі: від приписання їй патріотичних вчинків до засудження за зраду Вітчизні. Майже всі автори, які писали про неї, були чоловіками (за винятком поем Л.Старицької-Черняхівської, Л.Забашти та поезій О.Пахльовської та В.Вовк)

Всі вони так чи інакше намагалися визначити значення Роксолани для України, не беручи до уваги головного, на що вказала О.Забужко: „…власне політична кар’єра Анастасії Лісовської – дипломатки, реформаторки та інтриганки, либонь незгіршої за яку-небудь Катерину Медичі, – зостається ніби «за кадром», як малоістотна для культу” [5, 168].

Отже, «питання Роксолани» залишається предметом постійних дискусій і на сьогоднішній день є нерозв’язаним, входячи до складу ширшої проблеми, – визначення місця і ролі жінки в соціально-політичному та культурному просторі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ґендер і культура: зб.ст. / Упоряд.: В.Агєєва, С.Оксамитна. – К.: Факт, 2001. – 224 с.

2. Дончик В.І. Істина-особистість: Проза П.Загребельного: Літ.-крит. нарис. – К.: Рад. письменник, 1994. – 248 с.

3. Дончик В., Слабошпицький М. Динаміка жанру: Нотатки про розвиток роману 70-х років // Рік 79. – К.: Дніпро, 1980. – С.16-34.

4. Жулинський М. Обнадійливий досвід прози // Рік 80. – К: Дніпро, 1981. – С.6-30.