Сторінка
2

Діалекти України

Коли йдеться про українську писемну мову, то тут також живі народні діалекти значно давніші від неї, адже в Україні, як доводить Ю. Шевельов, "тяглість живої, "природної", "нерукотворної" мови існує близько 1300 років" [3]. Коли ж мають рацію іраністи (В. Абаєв та ін.) і фрикативне г є рисою української мови, успадкованою від іранців (скіфів, сарматів, аланів), тоді цей вік доведеться подовжити ще на сім століть углиб праслов'янської доби. Зрозуміло, що переважна частина історії існування такого поважного за віком діалектного утворення від часів появи перших українських рис (фрикативне г, дж, кв/цв, тверде р, перехід о, е в і ) пройшла лише в усному діалектному, переважно сільському середовищі. Тут-таки слід застерегти, що українські говірки не всі однаково давні. Найстарші серед них - західні й північні (поліські), вцілілі від домонгольських часів. Згодом, за "української реконкісти" в пізньому середньовіччі були започатковані мішані говірки Вінниччини, Черкащини, Полтавщини, Слобожанщини. Найпізніше, у XVIII ст. - територіально найбільші степові говірки Таврії та Кубані.

З відомих історичних причин упродовж тривалого, майже двотисячолітнього часу існування українського говіркового масиву на його території для задоволення суспільних немісцевих, понадлокальних потреб було вживано кілька писемних мов.

Хронологічно першою літературною мовою України була мова моравсько-македонсько-болгарська за походженням - церковнослов'янська, в її києворуській відміні - від часу хрещення киян у 988 році. Як зазначає Ю. Шевельов, "наявність такої літературної церковнослов'янської мови до нашої проблеми генези української мови має побічний стосунок", і додає: "зрештою, для середньовіччя були типові понаднаціональні, церквою плекані (але до церкви не обмежені) літературні мови, як у країнах католицької церкви - латина". З плином часу до цієї першої писемної мови в Україні проникали місцеві діалектні домішки - "не так програмово чи в намірі, як через брак тренування й освіти, хоча згодом деякі з них і були легалізовані" [3]. Занепад цієї першої писемної мови був зумовлений політичним занепадом першої Київської держави з подальшим винародовленням давньої панівної еліти (хоча дрібна українська шляхта довший час ще залишалася при своєму народі).

Друга писемна мова України - це мова військової гетьманської канцелярії XVI-XVII ст., мова судочинства, згодом - адміністративна мова Гетьманщини. Вона просякнута полонізмами й локалізмами, з дедалі більш латинським синтаксисом, однак пов'язана і з церковнослов'янською саме своєю писемною, писарською традицією. Вживана також у Білорусі, вона функціонувала як офіційна в Литовській державі, нею складено Литовські статути. Занепала вона разом з Гетьманщиною і черговим винародовленням частини еліти (Прокопович, Сковорода, Гоголь).

Третя письмова мова України (Котляревський, Квітка, Гулак, Шевченко) заступає другу майже одразу по занепаді її, причому демонструє раптом форми вдивовиж розвинені, несподівано довершені, пластично досконалі - з перших же рядків "Енеїди" І. Котляревського (1798 року). Не потребує доведення, що ця мова виросла з "готового" живильного середовища, відтворила готові форми усної побутової українськомовної стихії, цебто нарешті стала найближчим письмовим відображенням живих говірок: у випадку "Енеїди" - "вимішаних" говірок Полтавщини.

Були в розвитку цієї третьої писемної мови України дві норми, щодо яких М. Грушевський в одній із статтей 1906 року висловив пересторогу: як так піде далі, то з одного етносу вийде дві різні нації - наддніпрянці й галичани. Актуальність проблеми видно з сучасних подій на Пряшівщині, де зацікавлені кола щойно відсвяткували 10-ту річницю успішного вирощування з українського діалектного підґрунтя русинської писемної мови для мініатюрного русинського народу. Очевидно, що мати з ним справу видається декому зручнішим, аніж з етнічною меншиною 50-мільйонного сусіда. Ця передусім політична проблема лише підтверджує слушність думки Гая Вікторина (роки 300-362): Gentem lingua facit - "Мова створює народ".

Відмінність між живою діалектною стихією і тоненьким прошарком писемної мови часом унаочнюється. Якщо значна частина італійських запозичень прийшла в Україну справді через польську мову (фортеця, палац, реєстр, кошти, решта, ковдра, жупан, скриня, комора, комин, барило, керсетка), то цього не скажеш про південноукраїнські діалектні італізми. Передусім це назви вітрів: тромонтан (тобто "зпозагірний", північний), острий (саме так, без протетичного г-, від пізньолат. auster - південний), левант, пунент, майстра, широкий (сіроко). Такі ж суто місцеві італізми є серед реалій морського й рибальського повсякдення: прова, бастуння, бунація, пайоли, кавила, рашкетка [4]. Історичних документів про обставини появи їх саме тут обмаль. Зате власне цей пласт типово прибережних українських італізмів спростовує комусь вигідний міф про незаселеність Дикого поля й Таврії до XVIII ст. Генуезькі колонії в Криму були зруйновані Туреччиною 1475 року. Отже, місцева українська традиція вживання цих слів може сягати без посередників до прямих контактів з генуезцями в XV ст. І це при тому, що офіційне навчання лоцманів останні 200 років велося в нас російською мовою - плюс підручники й карти! - з історично чужою для України голландською номенклатурою вітрів: норд, зюйд, ост, вест і проміжними.

Інший приклад - діалектна назва чорногуза гайстер, відома на Лівобережжі від Чернігова до Переяслава [5] М. Фасмер довів, що ця назва - германізм. Однак ні на заході від названого району, ні деінде в бік теперішніх германських земель такої назви більше ніхто не вживає. Але ж Чернігів, Київ, Переяслав - це три міста, де найперше розмістили свої військові залоги варяги-руси, це ж і є найдавніший осередок найранішої, тобто наддніпрянської Русі [6]. Щоправда, і в писемній українській мові цих варяго-руських германізмів відомо чимало: спільні з сусідами - стяг, кнут, ябедник, пуд. Проте є суто українські: жебрак, щогла, скарб, гатка, гатити. Звідки ж, як не з діалектів вони сюди прийшли? Але показово, що навіть без санкції писемної мови усна діалектна традиція сягає з тим гайстром X ст.

Далі - глибше. 1968 року М. Брайчевський оприлюднив достережену ним відповідність більшості українських діалектів "своєму" локальному варіантові ранньослов'янських археологічних культур і щоразу одній з літописних племінних назв [7]. Так, волинські говірки, виходило б, досі історично продовжують мовлення волинян, подільські - бужан, покутсько-буковинські - тиверців, наддніпрянські - полян, сіверсько-поліські - сіверян, закарпатські - білих хорватів, галицькі - очевидно, дулібів. І хоча такої кореляції не знайшлося для діалектів лемків, бойків і гуцулів, які сформувалися в Карпатах внаслідок складніших процесів, переважна більшість сьогочасних, живих діалектів давнішої частини діалектного українського континууму постала як часове продовження давніх суспільних явищ ще дописемної доби, слід гадати, VIII-IX ст.