Сторінка
1
Ю.Дараган і О.Лятуринська – представники Празької поетичної школи – особисто не були знайомі, проте вплив збірки Ю.Дарагана “Сагайдак” (1925), що вийшла у Празі, відчували всі поети цього кола. “Він [тобто Ю.Дараган. – В.П.] помер 1926 – першого року мого перебування в Чехії, - згадувала О.Лятуринська. - Тоді я так була зайнята дозволом побуту, вступом до української гімназії, матурою і навіть не підозрівала, що десь тут лежить і вмирає поет, який зачарує мене назавжди” [6, 533]. Тому питання про творчі взаємини двох поетів не може розглядатися у площині особистих контактів, а в аспекті перегуків, навчання. Тим більше, що О.Лятуринська дебютувала значно пізніше від багатьох інших “пражан” – через тринадцять років після Ю.Дарагана. У зазначеному ракурсі творчість ні Ю.Дарагана, ні О.Лятуринської ще не розглядалася, хоч на суголосність їх творів звертали увагу і Є.Маланюк, і М.Оглоблин-Глобенко, і Яр Славутич та інші.
Мета цієї статті полягає у тому, щоб:
· довести вплив Ю.Дарагана на О.Лятуринську;
· простежити, як у віршах поетеси озвалися його інтонації;
· зіставити типологічно схожі художні твори;
· виявити перегук текстів, діалог поетів.
Правомірність запропонованого підходу обумовлена як зізнаннями самої поетеси, так і її творами, безпосередньо присвяченими Ю.Дарагану.
Цикл “Княжа емаль” О.Лятуринська присвятила, наприклад, світлій пам’яті передчасно згаслого поета, котрий здавався їй “гриднем бога сонця”, “січовиком-характерником”, “кобзарем козацьких походів” [6, 534-535]. Присвятою читач настроювався на віднайдення взаємозв’язку між текстами, адже згадка про Ю.Дарагана була маркером міжтекстової взаємодії. Образ поета їй навіяли його твори, тому такою разючою здавалася невідповідність між тим, що витворила її уява, і репродукцією, показаною їй пізніше О.Стефановичем. Замість вимріяного синьоокого русича вона побачила грузинський профіль, що лишився поетові у спадок від матері.
Збірка Ю.Дарагана “Сагайдак” була водночас дебютом і підсумком, синтезом громадянськи значимого та особистого. “Заголовок і психологічне значення його полягає в тому, що він є частиною початкового стимулу для ймовірного прогнозування смислу всього тексту, - підкреслює І.Арнольд, - оскільки читач знає, що він виділяє у тексті щось особливо важливе” [1, 364]. Назвою автор наголошував на бойовому характері своїх творів, свідомому заглибленні в минуле. Суспільно-політичні катаклізми викликали у нього не песимізм і розчарування, а дух спротиву, романтичний порив:
І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло, здавить так,
Що знов би, знов у дике поле!
Знов коні, стріли, бранці голі,
Шаблі та повний сагайдак!…[3, 158].
Деталлю “повний сагайдак” підкреслювалася готовність виборювати волю дорогою ціною. Культ волі, козацької слави звучав у збірці на різних регістрах: то ніжним сопрано, то по-молодечому завзято.
“Назва “Сагайдак” особливо влучно підібрана для єдиної збірки, – як вважають упорядники антології «Координати». – Багато віршів у ній справді – тугі і стрункі, як стріли. Крім того, ця назва пов’язана з головним тематичним колом збірки, яке стало своєрідною печаттю Дараганової творчості” [4, 23-24]. Мова йде про пильне вчитування автора у ходу історії, історіософізм його художнього мислення. Єдиною збіркою Ю.Дараган визначив тематичне коло поезії «Празької школи», виділив у ній вузлові моменти: екзотику княжої доби, велич козаччини, героїку визвольної боротьби українського народу.
До речі, саме Ю.Дарагану вдалося наголосити на інтертекстуальності творів: “Звучать, звучать в душі акорди горді, / Як із Вільгельма Теля” [3, 9]. Поет викликав у пам’яті читача згадки про шиллерівського героя, у свій вносив атмосферу чужого твору, співзвучного його власним почуванням. Згадка про вершинний твір Ф.Шиллера – “Вільгельм Телль”, який автор писав, долаючи недугу, - це спроба сказати про все відразу: про захоплення народним месником, про мрію згуртуватися так проти чужинців, як у свій час швейцарці, про свою турботу лишити після себе щось на зразок шиллерівського твору, про передчуття близького кінця. Таким чином, згадка про Телля відзначалася конотативними нашаруваннями, відчитування яких міг здійснити лише наділений інтертекстуальною компетенцією читач, знайомий з історією написання та джерелами драми “Вільгельм Телль”. Отже, ім’я Вільгельма сприймалося як знак, що потребує розшифрування.
Епіграфом до збірки “Сагайдак” стали рядки зі “Слова о полку Ігоревім” (“Сипахуть мі тощими тули… великий женьчуг на лоно”), що тематично перегукувалися з її текстом, у якому чільне місце відводилося княжій добі. Вірші збірки відзначалися багатим інтертекстуальним спектром: у них відчувалися ремінісценції з Й.-В.Гете (“Гай молодіє, ніби Фауст…”), О.Олесем, П.Тичиною (“Знов безжурний я, молодий!”), М.Рильським (“І хай за обрієм похмурим / Зникає синя далечінь!”) та іншими поетами. Входини поета в літературу, отже, супроводжувалися визнанням класиків і пошануванням сучасників.
У пейзажній ліриці Ю. Дарагана відчувалося те ж зачудування красою світу, що і в О.Олеся. Рецепція Олесевого “чаруйсь, хмілій, впивайся” простежувалася на настроєвому, мовно-образному і звуковому рівнях, що поставали у взаємозв’язку, творячи мажорні поетичні картини.
Розплющить ранок сині очі,
Погляне з неба на струмок,
Що плюскотить, як сміх дівочий,
Хмільний од поцілунків ночі.
Безжурно-світлий, як божок [3, 58].
Сердечні відчування передавалися через ясне й блаженне сприйняття природи, враження від якої посилювалися за допомогою алітерації на з-с. Проте якщо у поезії О.Олеся домінував топос степу, то у збірці “Сагайдак”, крім нього, вимальовувалися картини гір, моря, що пояснювалося, мабуть, материними генами.
Поезії Ю.Дарагана – це своєрідні мандрівки у часі: від язичництва з його анімістичними уявленнями до бурхливо-калейдоскопічного ХХ ст. Проте він намагався передати не якісь конкретні історичні реалії чи події, а сам дух доби, характерне для неї світосприйняття. Язичницькі уявлення про зміну пір року розкривалися через двобій, котрий вів Дажбог з білими кіньми зими (“Срібні сурми”). Стихія боротьби вабила поета, гоїла зранену війною душу, адже у зображених ним битвах брало верх світле, природне начало: “І гридень світлого Дажбога // Сурмить блакитну перемогу // На золотім коні!” [3, 26]. Бог сонця, від якого, як згадується у “Слові о полку Ігоревім”, походили давні русичі, змальовувався захисником своїх нащадків.
Завантажити реферат