Сторінка
2

Ю.Дараган і О.Лятуринська: перегуки і паралелі

Ю.Дарагана не вабила спокуса прямолінійних висловлювань. Його голос звучав природньо, мужньо і ніжно, не збиваючись ні на патетику, ні на погрозливо-металеві інтонації, притаманні, скажімо, Є.Маланюку та іншим “вісниківцям”. Замислюючись над проблемою державності, поет шукав її витоків у дохристиянські часи, у Київській Русі, у добу козаччини, тобто в ті епохи, коли формувався національний менталітет, сильним був дух лицарства, що мав би надихнути сучасників на звитягу і міць. Його ідеалом була вільна людина, життєвим кредо – віра у свій народ, його майбутнє. Ліричний герой виявляв готовність “смерть, мов щастя, віднайти”. Звідси відповідний настрій творів - романтично піднесений, бадьорий, рвійний, атрибути боротьби (меч, шаблі, стріли, сагайдак), що асоціювалися з силою і волею. Плекання національного героїзму, лицарського духу, “бронзи” і “металу”, яких так бракувало мрійливим співвітчизникам, захоплювало поета.

Ліричний суб’єкт віршів Ю.Дарагана прагнув волі, героїчних діянь, “наповнити життя останнім змістом”. Його кредо – “пишно вмерти, ясно жити!” – було співзвучне “вісниківському”, проте висловлювалося без виявлених поетами вісниківського кола дидактизму та наступальності. Крім того, героя Ю. Дарагана вирізняли молодеча безжурність, історіософізм мислення і схиляння перед красою світу.

Пізній дебют О.Лятуринської пояснювався певною мірою її скептичним ставленням до своїх поетичних творів. Збіркою “Гусла” (1938) поетеса продовжила традиції гуслярів, що оспівували ратні подвиги тих, хто легковажив житттям, шукаючи собі честі, а князеві слави. Тема бойового лицарства – одна з провідних у її ліриці. Образ воїна-героя, що постійно перебував на межі життя і смерті, палав жагою помсти, поставав втіленням національного ідеалу. Для справжнього борця найвищою нагородою виявлявся “тризуба знак”, а найстрашнішим лихом – страх перед ворогом, ганьба, яку можна змити тільки кров’ю.

Уже перша збірка поезій “Гусла” мала тільки їй притаманне обличчя, свою мелодію. Ця назва, з одного боку, відсилала читача до традицій гуслярів, а з другого – обумовлювала звукову інструментовку творів. Таким чином, алюзією на культовий інструмент, що використовувався ще під час язичницьких ритуалів, підкреслювалося їх значення в житті пращурів. Характеризуючи перші збірки О.Лятуринської, Ю.Лавріненко підкреслював, що вони “становлять собою суцільну сувору єдність, щось ніби на взір одної пісні, поділеної на строфи” [5, 721]. Уподібнюючись до віщого Бояна, чию манеру зважував ще автор “Слова о полку Ігоревім”, поетеса вступала в діалог зі своїми попередниками, актуалізувала їх художній досвід (“Заспівай, бояне, / вдар по срібних струнах!”), брала собі у спільники відомих співців минулого. Тому й “Слово о полку Ігоревім” проступає у неї на різних рівнях тексту: системи образів, тропіки, ритміки.

І “Сагайдак”, і “Гусла” – це назви-алюзії, які імпліцитно розкривали авторський задум. Сама О.Лятуринська зізнавалася у тому, який вплив мав на неї Ю.Дараган. “У мене був скарб… – “Сагайдак”, - згадувала вона. – Його 1945 року забрали у мене грабіжники (По приході до Праги її арештували більшовики). З подарованим життям, рвучись до сонця, до людей, я все длялась біля дверей в’язниці, оглядуючись назад: якби попросити тих звірюк, може б віддали? Нічого більше, тільки “Сагайдак”, але я не попросила. Ладо синьоокий, я не могла” [6, 536]. Вплив поета не варто зводити до наслідування, хоч воно таке ж безсумнівне, як і безпосередні присвяти йому. Світлій пам’яті передчасно згаслого поета присвячені, зокрема, цикл “Княжа емаль”, стаття «Юрій Дараган». Самі поезії О.Лятуринської засвідчували «сліди» її навчання в улюбленого поета, відверті зізнання у збереженні минулого як запоруки майбутнього (“Я попіл бороню батьків, / героїв славу, честь борців”).

Перегук текстів виявлявся в особливій прихильності до язичницького пантеону богів (Дажбог, Сварог, Перун, Стрибог та ін.), у переживанні напружених моментів бою, в поетизації стріл як невід’ємного атрибуту боротьби. Порівняймо: “То я та вітер в дикім полі, / Отруйні стріли, сагайдак…”(Ю.Дараган); “Устами славлена / стріла стужавлена. / Хвалена, хвалена, / в отруті калена! / Стріла окрилена, / стріла доцілена” (О.Лятуринська). Важливим для сприйняття текстів поетеси є відновлення пропущеного чи того, що під ним розумілося. Номінативні конструкції, до яких О.Лятуринська любила вдаватися, передбачали сприйняття того, що прочитувалося між ними, тобто були розраховані на вдумливу рецепцію читачем.

У циклі “Княжа емаль”, що дав назву усій збірці, поетеса звеличувала звитяжний дух народу, репрезентований діями Олега Віщого, Святослава Хороброго, Ярослава Осмомисла, той дух, котрий став запорукою усіх подальших злетів. Почуття лицарської честі, доблесті у віршах О.Лятуринської поєднувалося з мотивом державності, “святої війни” за волю, яка вимагала мобілізації всіх сил: і матеріальних, і духовних, скріплених вірою у “не позичених”, а своїх, язичницьких, богів. Живучість дохристиянських вірувань, буття Бога в людській душі (“Ти ще не вмер, ти ще не вмер! / Через розбурханий Дністер / з Дніпра ти видибаєш, Боже! / Впадуть долів боги ворожі”) – ті константи, що забезпечують безсмертя народного духу.

В інтимній ліриці О.Лятуринської вимальовувався образ аристократичної духом героїні, яка вміла чекати коханого, переживши мить щастя, потерпала від лихих передчуттів, могла в разі потреби бути твердою, як “лук напнутий туго”. Розмаїття емоційних станів свідчило про цілісність образу, визначальними рисами якого були сила і твердість характеру. Героїня О.Лятуринської – патріотка, що відчувавала свою відповідальність за долю нації, готовність до самопожертви в її ім’я. Щира у своїх почуттях, вона не піддавалася впливу буденщини, лишалася собою за найскрутніших обставин, знаходячи сили чекати обранця, вболівати за його долю, страждати.

На прикладі двох текстів – “Чорне” Ю.Дарагана та “Уранці будять осокори!” О.Лятуринської – спробуємо простежити інтертекстуальний діалог з участю традиційних “він” і “вона”. Обом творам притаманна нечіткість, загадковість зображеної ситуації, що передається зі збереженням усіх деталей, серед яких визначальні - холод, і сніг, і кров на снігу.