Сторінка
3
Холод відчуження викликає у Ю.Дарагана оте спонукальне “хай”, за яким криється безодня смерті. О.Лятуринська зберігає ефект білизни (“Так біло-біло, наче ново. / На білому вінок миртовий”), доводячи його до максимуму, проте вносить у зображену ситуацію одне суттєве уточнення: “На полі хтось упав поранно”, тобто це не самогубство, як могло видатися спочатку, а загибель у бою, що підкреслюється анафорою “на полі”.
Якщо у Ю.Дарагана ліричний суб’єкт саморозкривається, то у О.Лятуринської відчутна позиція спостерігача, котрий не лише стежить за тим, що відбувається, а і передбачає, що “хтось кригою застигне в горі”. Отже, в уявний діалог поетеса вводить третього, надаючи зображуваній ситуації поліфонії. Відчутні також формальні перегуки текстів, що виявляються в обігруванні поетесою улюблених Ю.Дараганом прислівникових конструкцій (“поранно”, “ново”, “криваво” і т.п.), у внутрішньому римуванні, ритмічному перегуку 4-стопного ямба, у звуковій інструментовці. Мотив загибелі, хоч і підхоплюється О.Лятуринською, проте модифікується. Ставши на шлях, вказаний Ю.Дараганом, поетеса йде далі: вносить свої зміни, своє бачення подій, виявляє, отже, своє “я”. Вона досить вільно почувається у сивій давнині і проникає у все віддаленіші часи.
Заглиблення в минуле і пошуки поетами там відповіді на трагічне сучасне відбилося в актуалізації архаїчної лексики: “сагайдак”, “гусла” та ін. Специфічна функція заголовків, що відбивали модель тексту, надавала їм особливого значення у міжтекстовій взаємодії. Друга збірка О.Лятуринської, як і перша, також тематично перегукувалася з віршами “Сагайдака”, а назвою “Княжа емаль” підкреслювалася художня своєрідність вміщених у ній творів, їх близькість до образотворчої пластики. “Назву можна метафорично зобразити у вигляді закрученої пружини, що розкриває свої можливості у процесі розгортання” [2, 133 ], готує до сприйняття тексту, настроює читача на певний лад. Короткі, часто восьмирядкові вірші поетеси були позначені емблематичністю висловлювань, співіснуванням різних часових площин:
Не знаєш гасла – боронись!
Освячений держу я спис.
Я попіл бороню батьків,
Героїв славу, честь борців.
Зухвальче, чолом, оком ниць !
Тут недоторканість гробниць,
багаття, і священний дуб,
і Володимирів тризуб [6, 79].
Образ “емалі” з ряду подібних у Ю.Дарагана («І очі – сірою емаллю, / І ґроном – бронзовий п’ястук!…») став у О.Лятуринської наскрізним, передаючи особливості її образного мислення. “Поетичне повідомлення “являє собою передачу великої кількості інформації по каналу малої пропускної здатності”. Складові частини цієї інформації стиснуті, сплавлені в нерозривну єдність, взаємопроникають один в одного. Кожний елемент осмислений багатозначно, всі значення реалізуються одночасно” [8, 270]. Ці слова досить вичерпно характеризують манеру поетеси, яка завжди дбала про чіткість, стислість висловлювань.
Захоплення Ю.Дараганом вилилося в О.Лятуринської у формі стилізації. Епіграфом до одного з розділів поеми “Єроним” вона взяла його слова, в яких повторювалася старослов’янська форма “бисть”. Під впливом цієї форми у поетеси з’явилося заперечувальне “ність”, тобто, наслідуючи художню форму, вона вкладала в неї вже інший зміст, отже, відштовхувалася від прототексту:
Ність тишини ніде у нас в таборі.
Ність тишини, о, Милосердний, ність!
Біс увійшов – і ми всі духом хворі.
Щоденна распря – наш постійний гість [6, 309].
Імітацією стилю улюбленого поета О.Лятуринська творила своєрідний художній канон, популяризувала його твори.
Книжність, так би мовити, виплеканого авторкою образу поета, відсутність конкретних вражень далися взнаки в поезії “Ввижався витязем у сні”. Ця поезія, навіяна, мабуть, враженнями від “Сагайдака”, контурно окреслювала постать юнака, котрий “роїв, полохав почуття” [6, 100], але був швидше мрією, ніж героєм її роману. Оте “був – не був” [6, 101] – це вияв потреби кохати: якщо не реальну людину, то хоч би свою мрію. І справа тут не в конкретному імені (“а ймення не назву”), а в ілюзорності витвореного нею світу, у гіркому визнанні відсутності реального адресата для поетичних звірянь, щирих зізнань.
І хоч у поезії Ю.Дарагана часом траплялися образи-кліше (“думки мої – кораблі”), і дещо наївні рядки, і певні технічні недогляди, проте не вони визначали його творче обличчя, а романтика боїв, учасником яких він був, постійна готовність “пишно вмерти”. Невипадково, що й через десять років після смерті, Є.Маланюк пам’ятав поета таким:
Щось старовинне, щось п’янке,
Як пісня, як лицарство й слава,
Щось разом ніжне і тужаве,
Мов криця – тверде і крихке [7, 148].
Це не зовнішні деталі, а риси його внутрішнього портрету, що закарбувалися в пам’яті. І О.Лятуринську, і Є.Маланюка схвилювало те, що в Ольшанах не збереглося навіть могили Ю.Дарагана. Тому свій обов’язок вони вбачали у тому, щоб зберегти це ім’я для читачів.
Підведемо деякі підсумки висловлених спостережень. Пієтет О.Лятуринської до творів Ю.Дарагана, реакція на них засвідчили, що тексти поета стали прецедентними. Проте відлуння поетичного голосу Ю.Дарагана у віршах поетеси не набрало потужного вияву, принаймні не затьмарило її індивідуальності.
Проблема інтертекстуальності, до якої ми, власне, підійшли, не може бути зведена до впливів, вона виявлялася наслідком діалогу автора з попередньою і сучасною йому культурою. “Сліди” Ю.Дарагана, хоч і відчутні у віршах поетеси, проте не перетворилися у запозичення. О.Лятуринська вступала у діалог з ним, щоб висловити своє бачення подій, продовжити почате ним. Більше того, її поезія акумулювала не лише його “сліди”, а й деякі інші – “Слова о полку Ігоревім”, О.Ольжича, Ю.Липи. “Гримить у її віршах варязька криця Святослава, проймає суворою ніжністю туга Ярославни, - відзначав Є.Маланюк. – Але все те – то не “літературний засіб” і не “маніра”: якщо б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринської” [6, 75]. У цих уже не раз цитованих рядках наголошувалося на природності її голосу, що увібрав і переплавив “чужі”, не розчинившись у них, а зберігши свій тембр, свої інтонації, свою неповторну мелодію .
Причому певні ідейно-тематичні перегуки текстів обумовлювалися як екстралінгвістичними факторами, так і схожістю доль, особистою симпатією. Взаємодія з прецедентним текстом – у даному разі зі збіркою Ю.Дарагана “Сагайдак” – мала то експліцитний, то імпліцитний характер, виявлялася маркованою чи немаркованою, усвідомленою чи, навпаки, підсвідомою. Безсумнівним був лише пієтет до цього прототексту.
Завантажити реферат