Сторінка
1

Відновлення питомої української лексики в сучасному діловому мовленні

Розвиток будь-якої мови, формування її літературних норм різних типів перебуває у найтіснішому зв’язку з тими суспільними функціями, які вона виконує як найважливіший засіб спілкування, засіб політичного і культурного впливу тощо. Найважливіші суспільні функції української мови пов’язуються з її використанням у суспільно-політичному житті, у засобах масової комунікації, у літературі, навчанні. У різні періоди розвитку української національної мови такі функції обмежувалися, а відтак окремі функціональні стилі то майже не розвивалися, знаходячись у стадії прихованого розвитку, то розвивалися під впливом близькоспоріднених мов, що не завжди було сприятливим. Сказане безпосередньо стосується й офіційно-ділового стилю (ОДС) – одного з основних функціональних стилів сучасної української літературної мови, який почав формуватися відносно пізно (кінець ХІХ – початок ХХ століття), коли літературні й “ділові” жанри не були суворо відмежовані один від одного і таке спілкування не можна розглядати як власне ділове. Незважаючи на те, що сучасна українська офіційно-ділова мова сягає своїм корінням ще в донаціональний період, з часу появи паростків нового офіційно-ділового мовлення минуло лише століття. Для розвитку мови це не дуже значний часовий відрізок, оскільки мовні зміни можна оцінити за значно більші проміжки. Отже, трохи більше ніж за 100 років названий стиль кількаразово пройшов стадії від абсолютного застою до пожвавлення чи інтенсивного розвитку. Зокрема, остання стадія характерна для тих часів, коли з’являлися умови для відродження української державності. Так, інтенсивно розвивався офіційно-діловий стиль у період Української Народної Республіки (1918-1920 рр.), з 1920 до 1932 року – у період українізації. Із здобуттям Україною незалежності в останньому десятилітті ХХ століття роль офіційно-ділового стилю, який обслуговує суспільно-політичне, громадське й державне життя громадян України, максимально зростає.

Сучасний ОДС задовольняє потреби перш за все писемного спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, у ділових стосунках між інституціями та установами. Для усіх його підстилів (законодавчого, дипломатичного, адміністративно-канцелярського) характерна особлива лексика, специфічна термінологія, мовні кліше, які дійшли до нас з різних періодів, починаючи з давньої української мови. Сьогодні знати державну мову і користуватися нею на робочому місці – не вибір, а обов’язок свідомого громадянина, адже у статті 10 Конституції України сказано: “Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

З іншого боку, на теперішню мовну ситуацію з огляду на стан сучасного ОДС вдало проектуються слова французького депутата Барера, сказані ним ще у кінці ХVІІІ століття: “У демократії залишати громадян невігласами у національній мові, нездатними контролювати владу,– це означає допускати зраду Вітчизни” [5, 5].

На початку ХХІ століття офіційно-діловий стиль перебуває у центрі уваги української лінгвістичної науки у теоретичній (праці Л.Масенко, І.Фаріон, О.Сушко та ін.), а більше – у практичній площині (дослідження С.Караванського, С.Єрмоленко; посібники з ділової української мови А.Нелюби, П.Зубкова, Н.Ботвини та багатьох ін.; довідники і словники серії “Бібліотека державного службовця” та С.Шевчук, С.Головащука, А.Бурячка, М.Тищенка і багатьох ін.; консультативні матеріали І.Вихованця, В.Німчука, Н.Сологуб, А.Загнітка, О.Синиченка у журналах “Українська мова” та “Урок української” тощо; перевидання знакових словників ХХст. (Б.Грінченка, О.Ізюмова, В.Підмогильного та Є.Плужника).

На нашу думку, наукові дослідження українського офіційно-ділового мовлення і його практичного розвитку на тлі суспільно важливих процесів розвитку й вивчення української мови є актуальним, бо воно є “прозорою оболонкою суспільства, через яку сповна проступає рівень культури нації та її спроможність до самодостатніх змагань” [4, 253-254].

Найчутливішою до змін у суспільстві, звичайно, є лексика, бо лексична система обслуговує усі сфери людської діяльності, вона невіддільна від явищ суспільного життя, зокрема, організації праці, управління суспільним виробництвом, діяльності державних інституцій. Динамічність лексики виявляється останнім часом у пожвавленні процесів неологізації та реактуалізації лексем. Це відбувається у таких напрямках: 1) розширення лексичної семантики окремих слів (священний обов’язок, глава адміністрації), 2) набуття лексемами додаткових конотативних відтінків (демократія – позит., помаранчевий – ідеолог.), 3) повернення до широкого вжитку лексичних одиниць (ліцей, гривня, пан, достойник).

Узявши до уваги ці аспекти, вважаємо за доцільне розглянути проблему повернення питомих слів до складу сучасної української мови завдяки її офіційно-діловому стилю.

До питомих слів відносимо лексеми як власнеукраїнські чи утворені за допомогою власнеукраїнських словотвірних морем, так і давнозапозичені.

Отже, одним із основних засобів творення будь-якого стилю є лексика. Словниковий склад мови сучасного ОДС вирізняється, з одного боку, багатством, з іншого – невпорядкованістю стилістичних норм, бо упродовж 30 – 80-х років минулого століття політичні режими робили все, щоб українська мова не мала широкого практичного вжитку в науці, техніці, у діловому світі, а про плекання ними її естетичних якостей годі й говорити. Результатом цього стало здебільшого не українське мовне обличчя офіційно-ділових текстів, а переважно зрусифіковане.

Досвід нашої роботи на практично-консультативних заняттях з ділової української мови в обласному Центрі перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців показує: тривале зросійщення призвело до того, що значній частині представників інтелігенції не так швидко вдається позбавитися російськомовного способу вираження думок у професійній сфері, хоч вони й оволоділи українською літературною мовою. Так, у їхньому мовленні з’являються слова-покручі, інтерфереми, типу бажаючі, бувший, вести себе, виключний, відвід, відкритка, дітище, долева участь, достовірний, до дійсного часу, заключне слово, за свій рахунок, крапка зору, новшества, приймати міри, прийомна, учбовий, явка та ін. замість хто бажає, колишній, поводитися, винятковий, відсторонення, листівка, виплід, пайова участь, вірогідний, і досі, прикінцеве слово, своїм коштом, точка зору, новації, уживати заходів, приймальна, навчальний, прибуття. Зрозуміло, що значна кількість таких відхилень від норм на лексичному рівні пов’язана з подібністю двох мов (44% лексики російської та української мов морфемно тотожної і 18% морфемно подібної). Для викорінення таких псевдоукраїнських форм у професійному мовленні держслужбовців ми навіть створили “Суржиково-український словник” [3], який опрацьовуємо на заняттях під час семінарів з культури ділового мовлення.