Сторінка
1

Українознавство у структурі наук в Україні

Загальна особливість будь-якого нового напрямку творчості полягає в тому, що засновники його змушені знаходити собі місце серед усього впорядкованого і безладного, котре вже існує в суспільстві, стало в ньому визнаною умовністю та звичкою. Через це суб'єкт нового напрямку змушений конкурувати в соціально-інституційному плані з уже існуючими інститутами, потребує представлення своєї творчості узаконеною (легітимною) в суспільстві й державі установою. Узаконення нової установи ущільнює соціокультурний простір, змушуючи інститути, тобто функціонуючі соціальні суб'єкти, потіснитися. Причому, для інституціоналізації нового напрямку наукової творчості вирішальну значущість має, як обґрунтовано підкреслює П.Гнатенко, "внесок видатних учених у певну галузку науки. Саме цей внесок нерідко перетворює галузку наукового пізнання в самостійну науку" [3, 4].

Сказане стосується й українознавства як галузки наукової творчості, основні інституційні форми якого склалися в Україні, по суті, тільки впродовж 90-х рр. XX ст. Безумовно, нами враховується і той факт, що в теоретико-пізнавальному аспекті українознавство започатковується досить давно, що переконливо показав у своїх працях директор Науково-дослідного інституту українознавства МОН України П.Кононенко. Проте, сталої інституційності воно набуває лише протягом 20-х – 30-х років XX ст. в українській діаспорі – в Чехії, Німеччині, Франції, Канаді тощо, словом, за кордоном, а не в самій Україні. Адже саме в ті роки більшовицько-радянською владою в Україні був репресований С.Єфремов. Разом з іншими дослідниками світового становища українського народу він прагнув надати українознавству провідного соціально-інституціонального статусу в системі Академії наук України (перетвореної нині на Національну академію наук) та в суспільстві.

Інституціоналізація у 90-х рр. XX ст. українознавства як науки, існуючої серед інших наук, зрозуміло, внесла корективи у науково-дослідний, політико-пізнавальний і науково-педагогічний простір України. Особливості цих коректив суперечливо визнані на рівні державного й наукового офіціозу. Виразно це проявляється в тому, що утворився як автономна установа Науково-дослідний інститут українознавства МОН.

України, але створені останніми роками кафедри та інші українознавчі установи, по суті, являють собою осередки україністики, тобто знавців історії, етнографії України, української мови й літератури тощо.

Більше того, українознавство як навчальний предмет і як методологія навчально-виховного процесу не передбачене навчальними планами більшості вузів і загальноосвітніх шкіл. Значною мірою це пов'язане з тим, що залишається невизначеним статус українознавства у структурі функціонуючих в Україні наук, хоча співробітники НДІУ навели достатньо аргументів для того, щоб навіть "останній український нетяма" збагнув, що українознавство – це й давня, і одночасно новітня наука про український народ. Так, у теоретико-пізнавальному аспекті, і це було відзначене вище, українознавство являє собою синтез знання про український народ, що вказує на давність українознавства як науки. Проте, інституційне визначення українознавства в Україні у 90-і роки XX ст. вказує на те, що для сучасного суспільства воно є новою наукою.

Враховуючи відзначене вище, окреслимо соціокультурні підстави інституційного становлення українознавства як науки, котрі лишаються ще мало висвітленими в науковій літературі, а також розглянемо його місце та принципи взаємодії в системі існуючих в Україні наук.

1. Соціокультурна ситуація формування українознавства

Сучасна європейська, в тому числі й українська, філософія виходить із того, що суб'єкт будь-якої науки представлений безпосередньо існуючою соціальною спільнотою, котра має особливий предмет (об'єкт), знаряддя і способи діяльності та створює суспільне значущі результати (знання). Окрім цього, особи, що входять до складу спільноти науковців, уміють навчати, отже, передавати (транслювати) створене знання в суспільство. Тобто наука як соціальна установа не обмежується групою людей, які тільки досліджують предмети (об'єкти), бо до суб'єкта науки належить і група людей, котрі навчають, передають наукові знання іншим людям. Таким чином, суб'єкт науки соціальне складний, а завдяки тому, що він має мету забезпечувати суспільство достовірною інформацією, його діяльність утворює осереддя, стрижень пізнавальної системи суспільства.

Причому головною турботою науки, в її класичному філософському розумінні, є не "виробнича", "моральна" чи "естетична" функція, а пізнавання світу і його складових – суспільства, природи, різноманітних стихій тощо. Завдяки тому, що вчені "щось" досліджують, пізнають, а вироблені ними знання поширюються, в суспільстві створюються і тиражуються зразки, схеми, закони найрізноманітнішої раціонально вмотивованої діяльності. Повторення, копіювання, віртуозність відтворення зразків — це процес виробництва, результатом якого є вироби, тобто стандартно-серійні вжиткові речі, схеми речей та ситуацій діяльності. Такі зразки довершені й завершені, тому в суспільстві вони оцінюються ще й естетично, отже, визнаються красивими. Перевершити зразок – це значить створити щось "краще", тобто новий зразок і тим самим нову схему краси.

Разом із тим, доречно зауважити, що протягом XX ст. постав значною мірою відмінний від класичної доби спосіб конституювання науки. Мовиться про те, що в минулому столітті науки формувалися не стільки на основі "практики", як це було за класичного періоду (і майже до кінця XIX ст), а внаслідок виявлення під час досліджень нових методів і предметів для досліджень. Нерідко це вимагало від учених поєднання знань, раніше розділених між різними науками, та утворення нових методик дослідження. Інтеграція, котра одночасно вела до диференціації наук, найповніше проявилася в ХХ ст., протягом якого наука утвердилася як самодостатній соціальний інститут, що набув підстави для свого існування в самому собі. Наука стала масовою професією і сегментом суспільства-системи.

Якщо взяти до уваги вказані вище особливості утворення науку новітні часи, а також інституціоналізацію українознавства, то можемо стверджувати, що це справді нова наука. Вона синтезувала в собі знання про один об'єкт – український народ, включивши в себе суголосні з основами української культури філософсько-методологічні засади його ж таки дослідження. Наявність цих засад підкреслює, що українознавство – це не "інтегративне знання про Україну", тобто це не "купа відомостей" про "країну". Українознавство, перш за все, є діяльністю суб'єкта системно представленої науково-дослідної роботи, котрий пізнавальне освоює Україну як конкретний об'єкт і має власне філософське самоусвідомлення, сформоване в процесі дослідження українців як народу серед народів світу.