Сторінка
7

Українознавство у структурі наук в Україні

Зв'язки між знаннями і свободою в межах життєдіяльності людей на території Вітчизни надавали стійкості відтворенню пізнавальних інтересів, що проявлялося в інституціоналізації різних напрямків науково-дослідної діяльності. Результати цієї діяльності – завдяки предметно-територіальній та соціокультурній оригінальності буття українців – викликали й викликають інтерес до української науки серед зарубіжної вченої громадськості. Зокрема, сучасні українознавці відмічають, що за кордоном найчастіше цікавляться дослідженнями в галузі ракетно-космічній, керованих ядерних процесів, літакобудування, зварювальної техніки тощо [3, 117 – 119]. Про інші, особливо гуманітарно-суспільствознавчі, дослідження, що проводяться в Україні, за рубежем знають мало, на що є відповідні пояснення, котрі виходять за межі мети даної статті.

Отже, українознавство як наука про спосіб та образ життя українського народу, дійсно функціонує як національне орієнтована науково-філософська система в системі наук в Україні. Розкриваючи зміст буття, в тому числі й науково-пізнавальну діяльність українського народу в межах власної Батьківщини, українознавство надає змістові наук національної специфіки, що проявляється у присутності в ньому такого тлумачення предметного поля наукових досліджень, яке утворюється розмаїттям структури змісту України як об'єкта вивчення і зумовленої цим розмаїттям сукупності напрямків і галузей наукових досліджень. Образно кажучи, як природничонаукові, так і соціальні й гуманітарні знання в Україні змістовно прив'язані до речей і процесів, які в ній існують і вивчаються.

3. Принципи взаємодії українознавства і спеціальних наук.

Теоретико-методологічне дослідження, що розкриває і встановлює місце українознавства у структурі національної системи наукової діяльності, включає в себе і з'ясування логікопізнавальних начал (принципів) його зв'язку із спеціалізовано-конкретними науками. Безумовно, в даній статті можна окреслити тільки вихідні, базові начала, тому що докладніше висвітлення цього питання потребує більшого, ніж це можна зробити в межах статті. Але відразу слід зауважити, що дослідження принципів взаємозв'язку українознавства із функціонуючими в Україні науками навряд чи доцільно спирати на апробовану в західноєвропейській культурі доби Ренесансу формально-змістовну структуру тези, що твердить: науки – це ніби "рідні діти" філософії, бо вони логічно утворюються буцімто завдяки поділу філософії, котра вважалася "матір'ю наук" або "наукою наук", на окремі науки.

Логіко-структурно цей погляд на утворення науки загалом несе відбиток платоністичних уявлень про світовий Логос-Пневму (Ідею-Душу світу) та аристотелівських уявлень про існування "загальної мудрості", представленої філософією, і "часткової мудрості", представленої науковими знаннями про окремі сутності. Платонізм, зокрема, вважав, що Душа світу неспинно творить і відділяє від себе окремі специфічні Логії-Ідеї, що опредметнюються і безпосередньо, тобто без втручання людей, і опосередковано – завдяки втручанням людей. Будучи прообразами (архетипами) речей, подій і відношень між ними, Логії-Ідеї виражаються також символами і мовленням. Проте в обох трактуваннях – платоністичному й аристотелістичному – визначальним є припущення містико-дедуктивної еманації знань з якогось надлюдського "резервуару знань".

Саме в межах такої теоретико-методологічної структури в добу європейського Ренесансу було витлумачене й становлення наук. Тобто вважалося, що всесвітня мудрість властива Богу й універсально представлена "християнською філософією", тобто богослов'ям. Воно, як давно відомо, являє собою суміш міфічно-поетичних та філософських уявлень. Окремі ж люди, яким "благодать Божа" дається тільки в частках талантів, однобічно долучаються до універсальної мудрості. Саме це долучення здійснюється у нібито наперед визначених Богом формах знань, котрі утворюють окремі науки, які, з погляду теології, наче наближають людей до мудрості Бога.

Ренесансне тлумачення філософії як "науки наук", від якої відщеплюються "приземлені" науки, таким чином, цілком узгоджувалося із пануючим у середньовічній Європі розумінням філософії як універсального знання, включеного до богослов'я з метою аргументації домінуючого суспільного становища церкви. Вказані вище трактування утворення наук намагалися знайти місце і в новій соціокультурній ситуації, прагнули аргументованого пояснення ґенези наук.

Справжнє становлення європейської науки відбулося, по суті, в першій половині XVII ст., тобто після Ренесансу, з початком культури Модерну. Облишивши священикам простір для "філософствування" в межах богослов'я (або "вченого незнання", як нарік богослов’я в період "другої схоластики" кардинал М.Кузанський) і акцентуючи увагу на діяльно-практичній природі людини, Ф.Бекон обґрунтував визначальну роль експериментальних доказів у дослідницькій роботі. Експеримент, а не відповідність богословській доктрині, з 1-половини XVII ст. став розглядатися в Європі як основоположний і універсальний науковий метод, що забезпечує істинність предметного пізнання світу. З того часу утверджується глибоке переконання, що тільки завдяки експериментальному дослідженню людське знання набуває сили, а людина стає господарем і розумним працівником у майстерні "Природа".

Отже, завдяки усвідомленому використанню експерименту як методу досліджень, європейці збагнули, що науки постають не завдяки містико-ірраціональним еманаціям від Логосу-Бога і, не завдяки логічному відокремленню від філософії як "матері наук". Науки утворюються внаслідок предметно-експериментального осягання світу й привласнення (фіксації, збереження, використання тощо) знання, створеного під час такого осягання.