Сторінка
4

Українознавство у структурі наук в Україні

Мовлячи про систему наукового дослідження українства, треба казати й про місце в ній українознавства. У зв'язку із цим, варто підкреслити, що національні особливості науки найвиразніше проявляються в міжнародних та міждержавних культурно-освітніх відносинах. Саме на цьому рівні яскраво визначається специфіка національно-культурної диференціації, передусім, об'єктного поля тих наук, які можуть мати одну й ту саму назву. Так, для культури однієї країни, наприклад, агрономія постає як наука, об'єктом якої є вирощування тропічних рослин, тоді яку культурі іншої країни агрономія може розумітися, скажімо, як наука про культивування рослин, що ростуть тільки у приполярній зоні нашої планети. Тобто, маючи одну й ту саму назву, інтерпретація структури об'єктів науки в цілому може виражати особливості різних конкретних національних суспільств. Причому інтерпретація науки включає також прямі або опосередковані вказівки на те, на що даний народ звертає основну увагу, що вважає суттєвим, а що – побічним; що він може визнавати істотним та істинним, а що – помилковим чи навіть хибним. Національні відмінності науки проявляються також у ментально-мовних особливостях, у міжнародних наукових дискусіях тощо.

Отже, світова наука функціонує, не тільки як теоретико-уявна сукупність творчо-безладних (ініціативно-свободних) досліджень, але і як нескінченний діалог спільнот учених із різних країн, що мають оригінальні погляди на події, явища і речі. Вперше в Європі це масштабно проявилося в дискусіях XVII ст., що йшли між британським емпіризмом, французьким раціоналізмом, єврейським монізмом (спінозизмом), німецьким монадологізмом і схоластично-космополітичним глобалізмом томізму.

Разом із тим, система національної науки завжди однобічна й обмежена. Адже вся нація не складається тільки з учених, та й буття кожної нації геополітично спеціалізоване, тобто зосереджене на певній частині планети. Через це в національній науці можливі піднесення, коли активізується суспільна діяльність у різних напрямках і зростає потреба пізнавати й привласнювати нові предмети і явища. Можливі також застої, кризи та занепад інтелектуального потенціалу, якщо життєтворчість народу стає одноманітною і тим самим завмираючою. Обсяг, стан і зміст об'єктів науки в цьому смислі репрезентує глобальну життєспроможність нації. Річ у тім, що соціокультурне становище нації у світі в цілому адекватне станові її пізнавальної системи, насамперед науки, котра утворює осереддя, інституційний центр цієї системи. Прямо це виражається в обсягах витрат із державного бюджету на дослідницьку й навчальну роботу.

Загалом же (і це нині визнано у всьому світі) не сума перебуваючих у володінні людей виробів, а саме наука є найвищим національним надбанням. Вироби можуть бути втрачені, але їх виробництво може відновитися, якщо в суспільстві функціонує наука, котра задовольняє виробничо-споживацькі потреби нації. Одночасно із цим наука конституює в суспільстві й дещо більше, ніж задоволення виробничо-споживацьких потреб. Таким значнішим є саморозуміння, яке завжди, а особливо тепер, необхідне кожній нації для самовизначення в умовах розгортання сучасного глобалізму. Причому значущість саморозуміння для українського народу, який тільки щойно набув державної самостійності, полягає в усвідомленні власної соціокультурної спроможності управляти самобуттям, не допускаючи керівництво собою з боку інших держав чи народів.

Доцільно підкреслити й те, що в умовах глобалізму концентрованим виразом стану національної науки є не чисельність дослідників та використаних новацій. Трансформуючи індустріально-урбаністичне суспільство в "суспільство знань", сучасний суспільний процес пізнання дає достатньо свідчень, на основі яких можна твердити: чужі інтелектуальні новації в добу інформаційного глобалізму можна легко запозичати й використовувати. Так, за даними 2000 року, завдяки функціонуванню "Інтернету" 35% населення Великобританії, 25% – Словенії, 22% – Естонії, 15% – Франції користується науковою та іншою світовою інформацією [5, 25], але фактичний внесок вчених Великобританії та Франції багатократно перевищує внесок учених Естонії та Словенії у світову науку.

Загалом наукові відкриття й використання наукових знань вказують не стільки на стан науки в державі, скільки на наявність у нації талантів, спроможних принаймні ставити (формулювати) наукові проблеми та запозичати знання для розв'язання проблем, вирішених наукою інших націй. Конкретне національне, в тому числі й українське, суспільство, таким чином, технічно може засвоїти значний обсяг створених за кордоном наукових здобутків. Реальний же стан науки в ньому виражатиметься все-таки не вмінням "задавати питання" і запозичати "відповіді" на них у інших народів, а систематизацією знань, створених науковцями даної нації. Варто нагадати, що ці системи були переважно абстрактно-філософськими, хоча й створювалися для задоволення інтелектуальних запитів відповідної нації. Така системність, крім усього іншого, вказує на рубежі створених і освоєних знань, тоді як навички й уміння користуватися здобутками чужого інтелекту виражають тільки обсяг національного прагматизму.