Сторінка
8
У зв'язку із цим варто нагадати, що на Сході, зокрема в Китаї та Індії, становлення науки також не вважалося продуктом еманації чи відчуження знань від світового "резервуару знань". На Сході досліджувалася "воля Неба" (природні й суспільні процеси) чи способи існування людини на "шляхах свободи" (вивчення властивостей людини, основ гуманності й вироблення методик її реалізації в життєдії людей), а перше й друге вважалися найважливішими в людському бутті. Звичайно, відмінності в поглядах на науку й філософію не заважали філософським взаємовпливам та запозиченням предметних (наукових) знань між Сходом і Заходом, але це не заперечує і відмінності у трактуваннях обставин і умов появи наук на Сході й Заході.
Як зазначалося, в Європі поширилася теоцентрична версія існування первинної й універсальної "науки наук", котра потім розділилася на окремі науки. Дослідження ж предметного розмаїття світу на Сході (на відміну від європейських уявлень про еманацію "логій") спиралося на потреби знати залежність між буттям людей та устроєм і властивостями природи. Згодом, через визнання в добу Модерну експерименту основоположним способом творення знань, дослідники Європи повільно звільняються від теоцентризму, починають розуміти науку як досвідне обґрунтовану систему вироблених людьми знань.
Побіжно окреслені відмінності трактування утворення наук у культурі Сходу й Заходу мають істотну значущість для розуміння принципів взаємодії українознавства з існуючими в Україні науками. Адже знання про Україну створювалося віками, репрезентуючи предметну й соціокультурну тотожність змісту українського буття, в той час як науки утворювалися в Україні, так би мовити, в екзистенціальних "межових ситуаціях", тобто у формах поєднання знань, створених частково в Україні, а частково – за її межами.
Українознавство, у зв'язку із викладеним вище, не може вважатися якимсь "загальним знанням", із котрого потім утворюються "одиничні" (спеціальні) науки. Українознавство у певному, а саме – етноцентричному теоретико-пізнавальному розумінні, утворюється тоді, коли починається пізнання українського народу як етнічної цілісності, маючи на увазі спосіб існування й виокремлення у світі української спільноти, пізнання, що відбувається незалежно від вирішення питання про існування математичних, біологічних, фізичних, технічних та інших наук в Україні, що по відношенню до українознавства постають як автономні аспекти наповнення й оновлення його змісту. Вони не являють собою "одиничні" різнопредметні "відщеплення" від якогось "загального" знання про Україну. Тобто відношення між українознавством і функціонуючими в Україні науками не будуються ні дедуктивно (коли принципи вважаються уніфікованими, а кожна наука "аспектом принципу"), ні індуктивне (коли сума наук методом визначення подібного приводиться до встановлення нібито загальних принципів, спільних для всіх наук). Якщо брати до уваги зміст української літератури, починаючи принаймні від часів Київської Русі, то можна твердити, що відношення між українознавством та іншими науками вибудовуються, насамперед, як єдність сущого і сутностей, котра суголосна принципу єдності мікрокосму і макрокосму в грецькій (і західноєвропейській) світоглядно-культурній традиції.
Залежно від того конкретно-предметного аспекту, що досліджується, така єдність теоретико-понятійно виражається по-різному. Так, у суспільствознавстві вона набуває форми єдності людино- і етноцентризму, де належність до конкретного народу і його Батьківщини (етноцентризм) множиться та індивідуалізується життєвими світами людей, що утворюють даний народ. Тому в сучасному українознавстві цілком слушно проводиться думка про те, що лише в єдності мікро- і макрокосму, антропо- і етноцентризму ми розуміємо Україну як феномен, тобто як ідею, до змісту якої треба ставитися не стільки як "до суми фізично-духовних явищ, скільки як до цілісності, кожна частина якої має рівновартісне значення. Бо тільки так зможемо осягнути себе в Україні і Україну в собі, уроки тисячоліть, усвідомлення яких може відкрити шлях до омріюваного майбутнього" [7, 32].
Визнання того, що засадничу значущість у зв'язках українознавства із науками має принцип єдності сущого і сутностей (мікрокосму і макрокосму), представлений єдністю людино- і етноцентризму, а зміст цього принципу утворюється зв'язком національне індивідуалізованих осіб із своїми націями, означає також, що українознавство не вибудовує свої зв'язки із функціонуючими в Україні науками на ґрунті реалістичного принципу єдності буття і мислення, рішення і результату. Ці зв'язки в українознавстві вибудовуються на визнанні відмінності буття і мислення, розбіжності рішення і результату.
Така розбіжність проявляється в тому, що українознавство виражає Україну як індивідуальне суще, тобто як єдиний об'єкт, знання сутностей (частин) якого утворює систему або цілий мікрокосм знань. Окремі ж науки (знання про притаманні Україні стихії, природу, суспільство) мають, таким чином, справу із цими частинами як із конкретними сутностями. Разом же з українознавством вони виражають зміст ідеї "Україна" (тобто "національної ідеї"), або макрокосм знання України як єдиного сущого. Тому нетотожність, змістовна відмінність українознавства та інших функціонуючих предметне спеціалізованих наук, є саме така, яка властива зв'язку відмінних між собою мікрокосму і макрокосму знань про суще і сутності, з яких воно складається.
Завантажити реферат