Сторінка
5

Українознавство у структурі наук в Україні

Зауважимо, що в Україні спроби систематизації наукових знань були ще у XVIII ст. (науково-навчальна робота професорів Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму), проте належним чином вони не реалізувалися. Перепоною стали, на наш погляд, обставини політичного характеру (втрата Гетьманщиною незалежності й деформація у зв'язку із цим національної науково-освітньої системи, російський експансіонізм, політико-науковий тиск Польщі й Австрії тощо). Суттєвих надбань у справі наукової систематизації не було в Україні й протягом перебування у складі СРСР, хоча велике наукове значення мало створення, наприклад, "архіву знань" ("Української радянської енциклопедії"), який в цілому мав імперсько-космополітичну (комуністичну) інтерпретацію.

Інші спроби наукової систематизації, представлені в основному різними "історіями", а не різними енциклопедіями, також являють собою своєрідну механічну збірку знань (довідок). До таких "історій" знання можна додавати до безмежності й так само безкінечно виключати все "неактуальне" зі складу інформації. Вправи по додаванню й відніманню "історичних" знань, до речі, – одне з найпоширеніших занять та "історицистичних" суперечок, які точаться тепер серед громадськості в Україні.

Все це дає й нам підставу, вслід за зробленими ще в 30-х рр. XX ст. висновками Д.Чижевського, твердити, що в Україні продовжує залишатися гостра потреба в такій системній науці, котра б надала множині функціонуючих спеціалізованих наук нової якості, тобто такого теоретико-методологічного та досвідно-фактологічного синтезу, завдяки якому й утворюється національна наука не в розумінні присутності наук "на Україні", а в розумінні особливостей філософської та соціокультурної інтерпретації наук.

Зазначимо, що європейська культура знає спроби наукового синтезу, про що свідчить, наприклад, енциклопедизм І.Канта, Г.Гегеля, О.Конта, деякою мірою Г.Спенсера, О.Богданова, космополітизм філософії науки XIX – XX століть тощо. Проте, поки що такі спроби методологічно мало придатні для осягання національної (в тому числі української) системи науки саме тому, що вони ігнорували національну специфіку. Це проявлялося, головним чином, у спробах пояснення такої суто людської справи, якою є наука, втручанням у неї "божественого", тобто міфічно-поетичного уявлення, або ж у "гносеологізмі", котрий повністю нехтує тим, що вчені мають свої національні батьківщини і, отже, особисто причетні до функціонування національних культур. Міфічно-поетичний та гносеологічний способи систематизації наук зводяться або до вирішення питань пізнавальної взаємодії абстрактної, денаціоналізованої "людини" із абстрактним глобалізованим світом (із "світом взагалі"), або до розуміння науки як провіденційної реалізації "вищого помислу" через дії окремих осіб чи дослідницьких спільнот.

Тобто в цих (та й у багатьох інших) випадках наука не пов'язується із національним буттям учених. Через це реальним інституційним синтезатором науки уявлялася і тепер уявляється держава ("міністерство знань"), котра глобалізованій "національне нейтральній" науці номінальне надає деякого національно-символічного прикриття. Тому й тепер в українському суспільстві висловлюється глибоко хибне, але політичне амбітне переконання XVII ст., ніби "сама істина однозначна, і вона визначається пріоритетами держави" [6].

Міркування такого змісту хибують саме тим, що зовсім не беруть до уваги існування істин принаймні двох типів: істини дослідницької та – "наглядової, коли вона виконує поліцейські функції" [7, 70]. Крім того, політика, як і держава, – явище перемінне, а наукова діяльність, як і виробництво засобів життєзабезпечення, здійснюється при будь-якій державній політиці. Тобто дослідницький процес, будучи різновидом людської творчості, хоча і дискретний, проте, з погляду часу й простору національне визначеного суспільства, функціонує безперервно. Але не тому, що вчені проводять дослідження нібито вдень і вночі, а тому що тяглість їх науково-дослідного буття прив'язана до неперервності батьківщини того народу, до якого вони належать. По суті, це та сама ситуація, коли людина може бути слюсарем, продавцем, лікарем або представником іншої професії, будучи одночасно німцем чи поляком, українцем чи греком. Отже, людина може бути професіоналом-науковцем і одночасне репрезентувати світові конкретну національну особистість.

Розгортаючись у різних національних культурах на визначених державне (або іншим способом) територіях, наука – прямо чи опосередковано – враховує зв'язок учених з обставинами й умовами їхнього життя. Причому цілеспрямоване дослідження такого зв'язку, як би хто його не уявляв, буде функцією науки про народ і батьківщину вченого. Така наука одночасно дає знання й про те, як діяти та "просто жити" у своїй країні. До цих наук, власне, і належить українознавство, що досліджує Україну як Батьківщину українського народу і навчає раціональним засадам і цінностям, на яких ґрунтується його життєдіяльність. Це означає, що українознавство є не просто наука серед наук, а своєрідний синтезатор та інтерпретатор тих наук, які функціонують в Україні [7, 33].

Річ у тім, що розглянуті в регіонально-культуротворчому сенсі стихії (неживе), природа (живе) і суспільство (національне) – це фундаментальні складові змісту Батьківщини українського народу, що одночасно постають об'єктами наукових досліджень. Безумовно, нині українці проводять дослідження навіть в Антарктиді, бо для цього створені відповідні засоби й умови, яких, наприклад, століття тому не було. Проте предмет досліджень в Україні – це все наявне в ній як у Батьківщині українського народу, отже, все те, що становить "спадок віків" або національну спадщину. Тобто українські вчені досліджують, перш за все, землю, воду, повітря (гази), енергетичні ресурси, рослинний і тваринний світ, а також суспільство своєї Батьківщини. Оскільки ж українознавці вивчають те, що є (множинну визначеність речей і подій) і як є (якість або способи існування речей і подій) в Україні, остільки вони творять і науку, що у структурі вітчизняної науки свідомо виконує евристично-синтетичну функцію.