Сторінка
9
Необхідно спеціально наголосити на тому, що викладені вище міркування про специфіку основного принципу зв'язку українознавства та функціонуючих в Україні наук не є довільними. Вони спираються на тривалу тенденцію етноцентрично-філософського осягання буття "в Україні" та буття України "серед інших". Зокрема, вже в "Изборнику Святослава 1073 р." укладач цього збірника Іоан звертає увагу на те, що існує, насамперед, суще (складне), утворене із сутностей (частин), через що знання про події потрібно будувати з урахуванням вимог принципу співвідношення сущого і сутностей. Це означає, що вивченню підлягають, перш за все, стале й непорушне та перемінне й плинне. Тобто треба вивчати спосіб буття єдиного (України) і численні властивості існування складових частин його як сущого.
Пізніше, тобто починаючи з XVI – XVII ст, українське буття також тлумачиться в контексті єдності принципу сущого і сутностей, взаємодії мікросвітів та макросвіту. Зокрема, вважається (Л.Баранович, І.Галятовський та ін.), що в єдиному світі "духовної України" безладно виникають і зникають, народжуються і помирають "світики", тобто окремі люди із своїми уявленнями та знаннями про обставини й умови життя в межах цілого – української спільноти. Причому макрокосм українського буття інтерпретується значною мірою як метафоричне "море", сутності якого (світи окремих людей) постійно перемішуються, хвилюються, взаємодіють між собою різними способами аж до взаємного знищення.
Тому українознавча оповідь про Україну "в цілому" постає з XVII ст. як погляд на неї з позиції "людини-світика", що не вичерпує "великий світ", складений із сукупності суперечливих та взаємно доповнюючи знань багатьох людей. Проводилася при цьому високопатріотична й героїко-моральна думка, згідно з якою оволодівати знаннями про "весь світ" та вміти їх красномовно викладати українську молодь закликає сама "батьківщина, що так часто зазнавала спустошень" [11, 103].
Зрештою, під кінець XIX і в перші десятиліття XX ст. в українознавстві були сформовані сучасні тлумачення взаємовідношень сущого і сутностей, мікрокосму й макрокосму, цілісного знання про українське буття та знань про окремі його фізичні, географічні, соціокультурні, політичні, антропологічні та інші складові частини. Таким тлумаченням стало вчення про поступ, основи якого створили М.Драгоманов, І.Франко, С.Подолинський та інші українські мислителі вказаного періоду. В наш час це вчення певною мірою модернізувалося й набуло форми вчення про концентричність перемін.
Принципове значення вчень про поступ і концентризм полягає в тому, що завдяки їм українознавство набуло теоретико-методологічної завершеності в системі наук. Адже воно виробило оригінальну концепцію перетворень у природі й суспільстві, а наявність такої концепції підкреслює також суть загального сприйняття світу в межах українознавства. Витоки ж цього вчення, знову-таки, пов'язані із інтерпретацією взаємовідношення сущого і сутностей як поступу, що зустрічається ще у творах часів Київської Русі: зокрема питання "пошестя" людей і сутностей аналізувалися вже в "Изборнику Святослава 1073 года", а питання "поступування" серед стихій та людських світів належали до провідних тем українознавчо-філософської думки XVI – XVII ст. Далі, у творчості Г.Сковороди, "світ світів" зображується диференційованим на окремі світи народів та осіб, котрі формуються і функціонують навколо свого "серця". Український світ, як і інші національні світи, вчив Г.Сковорода, також має власне "серце", або центр. Кожен "малий світ" при цьому є "колом", яке зчеплене з іншими "колами", через що "світ світів" мислиться Г.Сковородою як сув'язь "сердець" разом із своїми "колами".
М.Драгоманов аналізує суспільне буття у контексті відношень "Україна і центри" (центри цивілізацій і держав), в яких кожен "центр" впливає на інші "центри". Спираючись на такі погляди, І.Франко вважав, що буття народів, як і окремих соціальних груп, являє собою "поступ", тобто своєрідний неспинний рух "хвиль" впливів та взаємовпливів, що виходять із різних центрів планетарного буття людей. Вже у 30-і роки XX ст. С.Русова вважала, що будучи переміною в розумінні та привласненні сутностей, поступ започатковується, як правило, окремою творчою особистістю, захоплюючи у свій теоретико-діяльний обшир все нових і нових людей. Тому-то поступ і набуває форми концентризму, бо весь час зосереджує увагу на пізнанні взаємодій сущого і сутностей, єдиного і його частин, мікрокосму й макрокосму, зрештою, різноманітних центрів і концентрів.
Загальна особливість учення про поступ, таким чином, виражається змістом і знанням принципу єдності сущого й сутностей. Важливою особливістю його змісту, крім інших, вказаних вище, є те, що ця єдність представлена етноцентрично, тобто як існування конкретного народу, в якому неможливо виділяти і протиставляти теоретичне і практичне ставлення до дійсності без того, щоб не втратити розуміння принципу. Будучи етноцентричним, а не мультинаціональним, українознавство, як і будь-яке вчення про конкретний народ, враховує, що існування нації – це не "сталий" або "непорушний" розвиток, а постійні "мандри", тобто перебування в найрізноманітніших екзистенціальних ситуаціях. Тим самим в українознавстві враховується, що дійсний і справжній національний світ – це не "країна", а Батьківщина, Материзна і терен буття українства, всього, що ним створене свідомо і не усвідомлено, що присутнє й набуло науково-раціонального пояснення.
Українознавство в цьому розумінні утворює науково-філософський мікрокосм, який досліджує суще (Україну та українство), не поринаючи в гадання про те, що "може бути" або що людям мріється. Тому спільнота українознавців домагається від своїх досліджень і від інших наук лише правдивості. Адже українознавче, тобто цілісне наукове розуміння сущого, – це не копія наявного, а саме правда. Вона утворюється як екзистенціально-пізнавальна розбіжність між уявленням проте, що нібито "має бути", й інформацією про те, "що вже було".
Специфіка відносин українознавства із функціонуючими в Україні науками проявляється, у зв'язку із зазначеним вище, в тому що воно одночасно принижує і підносить значущість наукових пояснень як відбулого, так і майбутнього. Адже те, що відбулося і що виражене знанням про відбуле, не відповідає на питання про те, як далі бути, хоча відбуле завжди присутнє "тепер" як нерухома основа буття та предмет досліджень. Також і майбутнє, як учив іще М.Драгоманов, – це не більше, як різновид "тьми", предмет гадань, а не переконань та розрахунку, що можливе тільки за наявності відомих і визначених умов.
Завантажити реферат