Сторінка
12
Система зобов'язань є засобом, який використовується в багатьох країнах як для обліку, так і для контролю бюджету. Система обліку поділяє бюджет управління на дві категорії (1) не витрачені, але внесені до зобов'язань — сплачувати за дорученнями, які отримано, або на які, можливо, виписано рахунок і (2) доступні для здійснення видатків (не внесені до зобов'язань) (див. таблицю 4).
Кожного разу, коли бюджетний відділ затверджує замовлення на купівлю або контракт, відбувається перенесення коштів з колонки “не внесені до зобов'язань” до колонки “внесені до зобов'язань”, з якої оплачується рахунок. Коли у “не внесених до зобов'язань” залишок нульовий, фінансування більше не підтверджується. Оскільки більшість комп'ютерних пакетів обліку включають цю функцію, юридичні процедури і організаційні системи в більшості випадків не створюють проблем при судових позовах. Незважаючи на технічні можливості і на перший погляд, організаційну простоту цього засобу контролю, деякі країни з перехідною економікою та ті, що розвиваються, надають перевагу системам на касовій основі і не включають зобов'язань. Це послаблює бюджетний контроль і, як правило, призводить до непередбаченого дефіциту.[9; c.39]
Слід здійснювати контроль як за видатками і за зобов'язаннями. Інакше може виникати незапланований дефіцит поточного бюджету. Двома головними категоріями видатків є: (1) оплата праці та (2) інші видатки. Розпорядники коштів здійснюють видатки за постійними статтями, такими як заробітна плата персоналу.
По-перше, витрати на персонал розраховуються в процесі формування бюджету як постійні витрати. В більшості випадків ці витрати відомі і фінансовані. Отже, бюджетні управління застосовують так званий “контроль посад”, щоб не допустити створення несанкціонованих посад або виплат несанкціонованому персоналу. Обласні, районні та міські фінансові управління розглядають запити на: прийняття нових працівників, заповнення вакантних посад або перерозподіл існуючих посад. Стаття видатків на оплату праці регулярно включається до розписів та кошторисів. Крім того, розпорядники приймають періодичні нерегулярні зобов'язання, які можуть включатися або не включатися до розписів або кошторисів. Як правило, існують закупівлі, які здійснюють на замовлення, через контракти та по рахунках протягом року. Стаття 51 Бюджетного кодексу зазначає, що розпорядники коштів відповідають за управління своїми бюджетними асигнуваннями, взяттям зобов'язань та здійсненням видатків у межах затверджених загальних сум кошторису.
По-друге, як правило, найбільшою статтею видатків, яка не відноситься до оплати праці, є придбання предметів постачання та обладнання протягом року. Однак, оскільки це значна стаття в зобов'язанні, розглянемо загальний процес. Закупівлі розпорядника коштів повинні здійснюватися відповідно до звичайного циклу закупівлі:
(1) складання списку учасників тендеру, запрошення до тендеру, аналіз можливостей заміни чи ремонту об'єктів або ж виняток з правил для незначних сум закупівель;
(2) замовлення — планування з урахуванням знижок і уникнення штрафів для постачальників;
(3) управління та контроль запасів — встановлення критеріїв щодо обсягів та розміщення запасів, визначення оптимальної суми замовлення.
Для того щоб не допустити перевищення обсягів кошторису, існує три запобіжні засоби. По-перше, відділ закупівель розпорядника повинен затвердити замовлення на поставку. Це засіб бюджетного контролю на рівні розпорядника. По-друге, підрозділи внутрішнього аудиту розпорядника здійснюють попередній аудит кожного запиту на видатки з огляду на достатність коштів (відповідність лімітам розпису). Це бухгалтерський контроль на рівні розпорядника. По-третє, казначейська система звіряє залишок, вільний від зобов'язань, і відкидає ті зобов'язання, які перевищують граничний обсяг.
Розпорядники здійснюють контроль за фактичним отриманням придбаних предметів. Контроль поставки, звірка замовлень, перевірка та порівняння з первинними зобов'язаннями (тобто замовленням на поставку) — це кроки, які часто ігнорують місцеві органи. Отримання звітів — це надзвичайно важливий засіб контролю, який застосовується для забезпечення принципу співвідношення ціни та якості при закупівлі. Ігнорування цього етапу призводить до корупції та марного витрачання обмежених бюджетних ресурсів.[9; c.40]
Після доставки та перевірки розпорядник дає розпорядження про сплату. Залежно від типу казначейської моделі фінансовий відділ розпорядника коштів здійснює платіж і вносить дані про операцію до казначейської системи або ж передає розпорядження про сплату територіальному органу Казначейства.
У кожному з цих випадків засоби внутрішнього контролю розпорядника мають звірити замовлення на поставку та звіт про прийом до того, як надавати рекомендацію про сплату. Розпорядник вносить сплачену суму і відповідно дебетує суми зобов'язань. У випадку з пошкодженими товарами або помилковими замовленнями сплачена сума може відрізнятися від попередньої суми замовлення, тому їх слід збалансувати шляхом внесення змін у зобов'язання.
Мінімально необхідні видатки обчислюють за єдиними або груповими мінімальними соціальними і фінансовими нормами та нормативами, встановленими вищими органами виконавчої влади на основі чинних законодавчих актів, з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави. Та відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Формування і розподіл видатків починається на стадії планування, за основу беруться очікуване виконання бюджету по видатках за попередній період.
Звітні дані про виконання бюджетів по видатках, що є у розпряженні як Міністерства фінансів України, так і у фінансових органів, як правило, за півріччя, доповнюються оцінкою очікуваного виконання показників по видатках за період, який залишається до кінця року. Аналіз звітних показників і оцінка перспективи до кінця року дають змогу визначити очікуване виконання бюджету по видатках. Із одержаних видатків виключаються видатки яких не буде у плановому році.
Для складання розрахунків по видатках бюджету Міністерство фінансів направляє міністерствам і відомствам форми та вказівки щодо складання фінансових планів і кошторисів та їх подання для складання балансу бюджету за укрупненими показниками, проектів зведених фінансових планів і кошторисів, що й стає проектом бюджету, який з необхідними розрахунками подається Кабінетові Міністрів України, а після розгляду й уточнень Кабінетом Міністрів виноситься на розгляд спочатку постійних комісій, а потім і Верховної Ради. Розгляд, уточнення та внесення змін до проекту бюджету депутатами, постійними комісіями і наступний розгляд проекту бюджету Верховної Ради (а місцевих бюджетів – відповідними місцевими радами) є вповноваженими лише рад усіх рівнів, і через використання цього права, вносячи зміни, доповнення або вилучення, зменшуючи чи збільшуючи видатки (як і доходи), ради керують роботою по складанню і регулюванню бюджетних видатків.
Завантажити реферат