Сторінка
2

Розвиток творчого мислення молодших школярів засобами природи

У християнській філософії Середньовіччя розуміння творчості беззаперечно пов’язане з розумінням Бога, який вільно творить світ, людина ж у своїй творчості мовби постійно звернена до Бога і обмежена ним.

Гуманізм епохи Відродження породжує новий ідеал яскравої, сильної особистості, яка, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури.

Франсуа Рабле у своєму сатиричному романі «Гаргантюа і Пантагрюель» пропонує організовувати процес навчання на зацікавленості дитини навколишнім середовищем.

Мішель Монтень вважав, що на перше місце в процесі навчання та виховання необхідно поставити не нагромадження знань, а розвиток мислення… Виховання розуміється ним як засіб виявляти, розкривати й удосконалювати те, що дане людині природою.

Однією з перших спроб глибокого філософсько-психологічного осмислення проблеми обдарованості було дослідження іспанського лікаря, що жив в епоху Відродження, - Хуана Уарте. Його робота була однією з перших в історії психології де розглядалося - як основне завдання - вивчення індивідуальних відмінностей в здібностях з метою подальшого професійного відбору. Аналіз здібностей в теорії X. Уарте зіставлявся з темпераментом і з відмінностями у сферах діяльності, що вимагають певних, відповідних їм обдарувань. В якості основних здібностей він виділяв фантазію (уяву), пам'ять та інтелект. Х.Уарте підкреслював залежність таланту від природи, проте це, на його думку, це не означає марності виховання та праці. При цьому, говорячи про виховання і навчання талантів, він акцентував увагу на необхідності врахування індивідуальних і вікових особливостей учнів.

В епоху Відродження акцент з розуміння творчості як божественного акту зсувається до самої людини як самостійного творця і починаються антропологічні дослідження різних аспектів творчого процесу.

Епоху Відродження, як стверджують історики філософії, змінив період, названий «класицизмом». У цей час все активніше обговорювалося питання про походження геніальності. Розбіжності виникали з приводу того, чи є будь-який художній талант даром божим, чи він має земне походження .

В епоху Просвітництва творчість пов'язується із здатністю людини до уявлення. Англійські емпіристи (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким чином була близька винахідництву.

Англійський філософ і педагог Дж. Локк заклав фундамент ідеології Просвітництва. Він вважав, що розум людини з самого початку є «чистою дошкою» («tabula rasa»). Дж. Локк, а слідом за ним і багато його сучасників та послідовники вважали, що до зіткнення з матеріальним світом людська душа - «білий папір, без усяких знаків та ідей».

Гельвецій дотримувався більш радикальної точки зору, стверджуючи, що від природи всі люди рівні. Звідси і його основний висновок про необхідність загального виховання і освіти.

Ідея представників епохи Просвітництва, яка полягає в тому, що ніякого дару, ні божественного, ні вродженого, взагалі не існує, протистояла картезіанськый концепції «вроджених ідей». Велика частина філософів, наполягала на тому, що природа свої дари ділить порівну. Кожна людина може бути розвинений до найвищого ступеня геніальності, все залежить від того, в яких умовах вона опинилась.

Основна практична ідея прихильників філософії Просвітництва полягала в утвердженні вирішальної ролі виховання і умов середовища у формуванні людини. Виховний вплив вони зводять до ступеня вищої сили, здатної ліпити з людей що завгодно.

Отже, проблему творчості в філософсько-психологічних дослідженнях минулого не можна назвати периферійною. Однак протягом багатьох століть вона розглядалася дещо автономно від соціально-педагогічної практики. Мабуть це було в першу чергу тому, що ці пошуки не були затребувані тогочасною системою освіти. А тому, аж до створення спеціалізованих навчальних закладів, стимулом до вивчення природи обдарованості служив, як правило, спонтанно виникавший інтерес до проблеми, властивий будь-якому досліднику, незалежно від того, наскільки цінні результати його досліджень з практичної точки зору.

Завершена концепція творчості у 18 столітті створюється І. Кантом, що спеціально аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уяви, що виступає як сполучна ланка між розумом і чуттєвим досвідом. Вчення Канта було продовжено Шеллінгом, який розглядав творчу здібність в єдності свідомої й несвідомої діяльності людини.

Ф. Фребель, Й. Песталоцці, Ф. Дістервег вважали, що здібності у людини закладені від природи і різноманітні засоби виховання і види діяльності забезпечать розвиток здібностей, задатків. Зігмунд Фрейд і його прихильники зараховують творчість до сфери несвідомого і стоять на позиціях її несумісності з раціональним пізнанням. А Ч. Ломброзо - італійський антрополог, лікар - висунув припущення, що генії - це ненормальні хворі люди».

Спроба знайти витоки геніальності не в божественній зумовленості, а в цілком земних явищах - вроджених особливостях, знаменує початок принципово нового етапу в дослідженнях обдарованості. Цей етап умовно датується серединою XIX ст. Одним з перших займався вивченням проблеми здібностей, обдарованості, таланту видатний англійський вчений Ф. Гальтон. Він першим спробував довести, що видатні здібності (геніальність) - результат дії в першу чергу спадкових факторів. Головна причина високих досягнень лежить, за його твердженням, в самій людині і передається біологічним шляхом, з покоління в покоління.

І хоч практична перевірка його концепції не підтвердила його теоретичних припущень, практично всі дослідники визнавали його пріоритет в справі «олюднення природи генія». Саме завдяки йому головною причиною найбільших духовних звершень визначалась не вища істота, не сліпа доля, а фактори, які можна науково, в тому числі і експериментально досліджувати, прогнозувати, ціленаправлено розвивати.

Представник української філософської думки Г. Сковорода та письменник І. Франко відстоювали безмежні можливості людського пізнання, силу людського розуму. Г. Сковорода стверджував, що від природи в людині закладені великі творчі можливості і потрібно лише створити умови для їх розвитку.

Л. Толстой запровадив концепцію «вільного виховання», згідно з якою при обережній допомозі вчителя, повазі до особистості дитини, під впливом середовища і правильного виховання творчі здібності самовільно розкриються, а задатки розвинуться.

Пізніше думки про віру в величезний потенціал людини та важливість створення умов для його розкриття лунали з вуст багатьох українських педагогів - К. Ушинського, О. Духновича, С. Русової, Я. Чепіги, О. Залужного та ін.

С. Ф. Русова вважала важливим завданням виховання розвиток творчих здібностей дитини. Творчі сили дітей мають пробуджуватися і розвиватися засобами національного матеріалу, того матеріалу, який найбільш поширений у тій чи іншій місцевості – використання глини, дерева, та ін.

Зокрема, ідею про віру в величезний потенціал людини та важливість створення умов для його розкриття розвинув і впровадив у практику початкової школи наш славетний педагог В. Сухомлинський, який казав: « .щоб заграла поетична струна, щоб відкрилось джерельце творчості, її треба вчити спостерігати, помічати численні відношення між речами, явищами».