Сторінка
5

Особливості роботи соціального педагога з "дітьми вулиці"

Нами встановлено, що психофізичні особливості дитячого організму вимагають створення навколо дитини належних матеріальних і моральних умов існування та виховання. У таких умовах гармонійно виховуються повноцінна людина. А якщо сукупність їх частково або повністю відсутня, дитина потрапляє в стан безпритульності.

Таким чином, безпритульність – це соціальне явище, яке характеризується відсутністю у дитини сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального її розвитку. Ці умови постійно змінюються і залежать від того, наскільки гостро й повно ставиться проблема охорони дитинства в країні, а також від наявності реальних можливостей надання конкретної допомоги безпритульним дітям.

Якщо брати за основу поняття безпритульності як соціального явища, яке характеризує відсутність сукупності сприятливих умов, що оточують дитину, то відповідно класифікація видів бездоглядності має базуватися на аналізі цих умов. Отже, джерелом проблеми є особистість дитина, яка йде з дому, зі школи на вулицю, залишаючись без родини. А основними причинами виходу дітей на вулицю є проблеми в сім’ї, школі, з друзями. Тому й потрібно шукати ту основну причину, першооснову, через що дитина пішла з дому і тоді вже боротися з проблемою.

На основі аналізу різних наукових джерел ми дійшли висновку, що більш доцільно проводити профілактику цього явища. Правові засади попередження явища „дітей вулиці” є. Так, різні міністерства України видають різноманітні акти, що стосуються прав дітей, і безпосередньо через місцеві органи займаються захистом дітей. Дитина в будь-який момент може звернутися в місцеві органи, особливо тоді, коли порушуються її права; коли в дитини проблеми і вона немає куди дітися ( йдеться насамперед про орган опіки і піклування).

Отже, причини того, що діти залишаються без батьківської опіки і стають дітьми вулиці, мають різний характер. Проте наслідок є один – позбавлення дитини конституційного права на сімейне виховання і батьківську турботу. У першу чергу це відбувається в неблагополучних сім`ях та загострюється в умовах розпаду родини.

Аналіз досвіду роботи з «дітьми вулиці»

Ми вже вище зазначали, що явище «дітей вулиці» є поширеним і має місце не лише в Україні. Так, в країнах Латинської Америки, зокрема Бразилії, Аргентині, є певна кількість дітей, які живуть на вулиці і вчиняють переважну кількість асоціальних вчинків.

У країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: 1) діти вулиці протягом більшої частини дня; 2) діти, які жебракують, працюють на вулиці; 3) діти, котрі живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулиці, називають «покинутими».

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін «неповнолітні групи ризику».

У Великобританії осіб вулиці залежно від віку називають: 1) «юні втікачі» - діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; 2) «молоді бездомні» - особи, що не мають роботи та постійного місця проживання; 3) «ті, що сплять на вулиці» - підлітки та молодь, що не мають постійного притулку, ночують під мостами та в різних місцях вуличних будівель.

У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії «дітьми вулиці» називають переважно циганчат та дітей біженців.

Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких у переважній більшості обумовлена умовами вулиці.

До «дітей вулиці» в Україні відносять такі групи неповнолітніх:

1) безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім'ї, та діти, яких вигнали з дому батьки;

2) бездоглядні діти - діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів); психічних розладів батьків; байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

3) діти-втікачі із виховних установ - діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

4) діти-втікачі з зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

5) діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці - діти, позбавлені систематичного батьківського піклування; аутсайдери шкільних колективів; діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

Зупинимось на аналізі досвіду роботи з „дітьми вулиці”. Так, у м. Києві з 2007 року діє проект, спрямований на підтримку «дітей вулиці», сприяння їх соціальній реінтеграції, вилучення з надзвичайно несприятливого соціального середовища та забезпечення хоча б мінімальної соціальної безпеки. Таким чином, діяльність команди Карітас-Київ у цьому напрямку полягає у соціальній роботі з наступними цільовими групами:

1. Діти, які живуть або часто перебувають на вулиці:

а) діти, у яких відсутній соціально-психологічний зв’язок із сім’єю, які повністю позбавлені житла та/або батьківського піклування;

б) діти, які мають родину та житло, але більшість часу проводять на вулиці через проблеми у сім’ях, зокрема асоціальний спосіб життя.

2. Молоді люди без певного місця проживання (віком від 15 до 22 років), які потребують соціальної адаптації та реабілітації, зокрема серед них:

а) дівчата, вагітні, або які вже народили дітей;

б) новонароджені діти представників даної цільової групи («друга генерація дітей вулиці»).

3. Сім’ї, які переживають гостру соціально-психологічну кризу і не спроможні самостійно забезпечити належне піклування та виховання дітям.

Основні види діяльності у цьому напрямку: функціонування Соціального центру для дітей вулиці; допомога у покращенні та стабілізації їх життєвої ситуації, включаючи навчання, соціальні послуги від різних державних та недержавних організацій; вплив на їх повернення до соціально прийнятних норм життя; утвердження ефективних оперативних стосунків з державними структурами, організаціями з метою залучення їх та громади до активної допомоги дітям вулиці.

Проект здійснюється проект здійснюється за підтримки BMZ (Федерального Міністерства економічної співпраці та розвитку Німеччини). Персонал проекту має практичний досвід роботи із цільовою групою, налагоджені стосунки з державними та недержавними організаціями, які дотичні до проблем дітей та молоді. Карітас Київ за роки роботи вже налагодив співпрацю з рядом організацій, діяльність яких може сприяти інтегруванню «дітей вулиці» в суспільне життя, подоланню їх маргіналізації, зокрема: з кількома районними в м. Києві державними соціальними службами для сім’ї, дітей та молоді, медичними лікувальними закладами (насамперед, це Обласна клінічна лікарня швидкої допомоги), з ГУМВС України в м. Києві та деякими обласними і районними відділами Міністерства внутрішніх справ, дільничними відділеннями міліції, а також з освітніми установами - школами, інтернатами, училищами як м. Києва, так і найближчих регіонів, вихованці яких опинилися в числі наших підопічних. Карітас Київ також співпрацює з іншими недержавними організаціями, які працюють з сім’ями, дітьми та молоддю, що опинились у складних життєвих обставинах («Дорога додому», «Надія і Житло для дітей», «Кожній дитині», Погляд та ін.).