Сторінка
4

Особливості роботи соціального педагога з "дітьми вулиці"

Природно, що асоціальне угрупування формується з так званих “важковиховуваних” підлітків і дітей, які не зуміли нормально адаптуватися у школі і сім'ї. Тут вони знаходять розуміння, емоційну підтримку, відчуття своєї значущості, що робить особливо привабливим (а може, і життєво необхідним) спілкування з такими ж “вигнаними з суспільства”, як і вони.

Однак і цілком благополучні, на перший погляд, підлітки також можуть потрапити в цю групу, хоча і через інші причини: у відповідь на жорстку регламентацію їх поведінки батьками; з метою отримання інформації, яка звичайно приховується від них дорослими; в силу інерції (коли підліток приходить у групу слідом за однокласником-“вигнанцем”, оскільки товаришує з ним з дитячого садка); внаслідок відсутності інших, більш прийнятних для нього форм дозвілля та середовища спілкування тощо. Як буде надалі складатися доля підлітка, наскільки сильним буде вплив на нього асоціального угрупування, залежить від багатьох факторів, але перш за все - від особистості самого підлітка та від особливостей його психічного розвитку.

Уміння правильно оцінити тип групи, свою потребу у спілкуванні з цими людьми, своє місце у групі - важлива риса дорослості, до якої так прагнуть діти і підлітки.

Соціально-правові і педагогічні основи організації роботи з “дітьми вулиці”

Згідно з Конституцією України “утримання і виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, покладається на державу” (стаття 52). В свою чергу в статті 20 зазначається, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, або яка в її власних якнайкращих інтересах не може займатися в такому оточенні, має право на особистий захист і допомогу, що надається державою.

Надання допомоги дітям, які залишилися з різних причин без батьківської опіки є надзвичайно важливим напрямком соціальної політики держави. Оскільки Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, то вона взяла на себе низку зобов’язань по забезпеченню і захисту дітей, які залишилися без батьківської опіки.

Професійна діяльність соціального працівника / педагогав базується на певних документах, законах, актах, указах. Міжнародна декларація по забезпеченню виживання, захисту і розвитку дітей проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішення було прийняте 30 вересня 1990 року в м. Нью- Йорку керівниками 190 держав. І ця декларація зобов’язує полегшити скрутний стан дітей, які проживають у важких умовах.

Конвенція ООН про права дитини визначає пріоритет інтересів дитини у суспільстві, наголошує на недоступності дискримінації дитини за будь-якими ознаками та необхідності виявлення державою особливої турботи про соціально - депресованих дітей: інвалідів, біженців, сиріт.

Збільшення кількості дітей, які виховуються поза сім’єю, загострення проблем соціального сирітства вимагають прийняття нагальних рішень щодо створення умов для навчання і виховання, соціального захисту та материнського забезпечення. З цією метою розроблені “Заходи щодо поліпшення становища дітей”, які затверджені Указом Президента України від 17 жовтня 1997 року №1153. Основною метою реалізації заходів зазначено поліпшення становища дітей, позбавлених батьківської опіки.

На подолання негативних явищ у дитячому середовищі, попередження дитячої бездоглядності спрямований Указ Президента України від 18 березня 1998 року “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей” .

На розв’язання таких проблем затверджена Державна програма запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, затверджена 21 лютого 2003 року №154 (2003). У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіонах є малоефективною. Кожного року в Україні збільшується кількість дітей на вулиці і через малоефективний контроль з боку суспільства за вихованням та утриманням дітей у неблагополучних сім’ях виникає ситуація, коли все більше таких дітей не отримують соціального захисту і стають “дітьми вулиці”.

Одним з аспектів розгляду парламентських слухань, що відбулися 22 грудня 2008 року також було обговорення проблеми, що стосується безпритульних дітей в Україні і шляхи подолання цієї проблеми.

На рівні Кабінету Міністрів України рекомендується, в першу чергу, удосконалити механізм державного управління і контролю за виконанням положень ООН. Реалізація контролю за становищем дітей в Україні можлива за умови визначення центрального органу виконавчої влади. Відповідно до ч. 2 Ст. 170 Сімейного кодексу України у виняткових випадках при безпосередній загрозі для життя та здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право прийняти рішення про термінове вилучення дитини в батьків та позбавлення їх батьківських прав. У цьому випадку прокурора повинні терміново повідомити і в семиденний строк звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав обох або одного з батьків.

На сьогодні згідно з чинним Сімейним кодексом України на органи опіки та піклування покладаються такі обов’язки:

· захист прав сім’ї;

· надання дозволу забрати дитину з пологового будинку бабі, діду у тому випадку, коли батьки відмовляються від неї;

· захист прав та інтересів дитини у разі її звернення;

· звернення з позовом до суду про позбавлення батьківських прав;

· опікування дітей, батьки яких позбавленні батьківських прав;

· встановлення опіки над дитиною;

· нагляд за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають в Україні;

· контроль за умовами утримання, виховання, навчання дітей, над якими встановлено опіку, піклування.

Сімейний кодекс України не містить норм щодо представництва цього органу в місцевих органах виконавчої влади, не конкретизує структури, яка безпосередньо займається вирішенням питань захисту прав дітей, позбавлених батьківського піклування.

Оскільки на сьогодні не існує законодавчого визначення, що собою представляєють “органи опіки та піклування” як орган виконавчої влади, вирішення питань захисту прав дітей на місцевому рівні здійснюється згідно Кодексу про шлюб та сім’ю (1969 року), який втратив чинність, а також Правилами опіки та піклування, затвердженими на рівні спільного наказу міністерств ще в 1971 році.

Міністерство охорони здоров’я України надає медичну допомогу “дітям вулиці” та іншим потребуючим.

Міністерство освіти і науки України розробило систему інформування про сім’ї потенційних усиновителів, опікунів та піклувальників. Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку у школу, які її покинули. Основна увага приділяється створенню «телефону довіри», на який можна безплатно подзвонити і викласти свої почуття і потреби.

Отже, в Україні «діти вулиці» є досить поширеним явищем і вирішення проблеми соціально-педагогічної роботи з такими дітьми аргументовано певними нормативно-правовими документами, однак потребує негайного її вирішення.

Якщо підходити до визначення поняття «безпритульність» з точки зору соціального явища, то увага насамперед має акцентуватися на середовищі, на тих соціальних умовах, які формують це явище. Воно має включати в себе перелік обставин, характерних рис середовища, в яких дитина опинилась у такому стані та, у відповідності до цього, види бездоглядності мають визначатися залежно від наявності або відсутності в цьому середовищі тих чи інших конкретних обставин, умов.