Сторінка
6

Між ідеєю і формою. Імпресіоністична критика доби українського модерну

Світлотіні неоімпресіонізму. Після першої світової війни імпресіоністичні віяння то спалахували, то згасали, видозмінюючись і переплітаючись з іншими методологічними течіями в есеїстиці Андрія Ніковського (“Vita nova”, 1919), Юрія Меженка, Володимира Гадзінського. У радянській Україні вони були незабаром викорінені, зате в Галичині та еміґрації продовжували пульсувати, зокрема в “ліберальній” критиці Михайла Рудницького.

Працюючи впродовж 1923–1939 рр. у газеті “Діло”, двотижневиках “Світ” (1925–1929), “Назустріч” (1934–1938), неоімпресіоніст М.Рудницький був чудовим провідником по модерних течіях світового і вітчизняного красного письменства й театру. Відгукувався на безліч літературних подій, як-от: ювілеї класиків, вручення Нобелівських і Ґонкурівських нагород, поява нових перекладів і оригінальних творів, публічні виступи митців тощо.

Замість поширеної у передвоєнній критиці ліричної сповідальності він культивував своєрідну інтелектуальну імпресію, іронічний погляд, грайливий дотеп, їдку іронічність, парадоксальну афористичність. Манеру оцінювати “прижмуреним оком”, колючий інтелектуальний есеїзм Рудницький перетворив у самоціль і розвинув до вершин віртуозності, беручи активну участь у запеклих критичних боях з націоналістичною і католицькою критикою проти ідеологізації мистецтва, за свободу творчої думки, європейськість.

Розвивав фраґментарні форми. Навіть його книжки “Між ідеєю і формою” (1932) та “Від Мирного до Хвильового” (1936) є циклами імпресій, хоча перша книжка нагадує теоретичну монографію, а жанровим відповідником другої могла б бути монографія історична. Обмежувався якомога меншою кількістю бібліографічних посилань та інших ознак так званого “наукового апарату”. Особливо відчутна нехіть до теоретичного “шпаргалля” та історико-літературного “причинкарства” у книжці “Між ідеєю і формою”: будь-які концептуальні побудови тут піддаються сумніву, просіюючись крізь сито парадоксальних міркувань. Неоімпресіоніст невтомно демонструє марність усіх потуг наукового підходу до мистецтва, обстоює, як і Євшан, естетський принцип безідеологічності, безідейності, безсвітоглядності. Ця позиція була досить зручною, бо, їдко коментуючи теоретичні системи, критик не пропонував власних рецептів, уникав чітких дефініцій, конструктивних порад, однозначних узагальнень та висновків і, як не раз здавалося, взагалі будь-якої відповідальності за вільність “ліберального” слова і думки. Переконаний антисцієнтизм М.Рудницького, як і решти імпресіоністів, походив з настанови на індивідуалізуючий (а не типологізуючий) підхід до мистецтва з огляду на унікальність його творінь та неповторність випромінюваних ним естетичних імпульсів.

Рудницького вабили не лише цікаві книжки, а й незвичайні люди, рідкісні краєвиди. Книжку “Від Мирного до Хвильового” він побудував у формі фраґментарних портретних характеристик: “Написані легко, із стилістичним шармом і переважно прихильно до портретованих, вони містять немало цікавих спостережень та зіставлень, асоціативних нарощень у перебігу думок, які свідчать і про широку ерудицію, і про естетичний смак” [8, с.73].

Прикметною для критика була увага до світової літератури, з перспектив якої оглядав тенденції українського мистецтва. Порівняльні мірки мали загальний, приблизний характер, зводилися до відзначення спільного і своєрідного у зіставлених літературних явищ, часто перетворювалися у бароково щедрий потік міжтекстуальних асоціацій, ремінісценцій. Це не раз сприймалося як демонстративне хизування ерудицією, начитаністю. Однак творчі наміри критика були поважніші – він уявляв літературу як ґрандіозний надтекст: “Література стає розмовою книжок понад головами громадянства, народу та часу; вона витворила власний світ впливів слова на слово, окремий матеріал, в якому творить і своєрідні засоби взаємин. Пересічний споживач літератури є супроти цього світа у такому становищі, як кожний із нас супроти небесних планет: коли стверджуємо, що якийсь твір впливає на нас, робимо це так само, як хвалимо сонце за теплий день або місяць за нічний поетичний настрій” [14, с.154].

Хоча багатьох відштовхувало настирливе насаджування “європеїзму” і нищівні зоїлівські пересміювання не лише поточних, а й небуденних явищ літературного процесу, все ж провідною ідеєю, яку критик виніс ще з часів УНР-ЗУНР, була вимога тематичного багатства, жанрової повноти і стильової різнорідності українського письменства, бо – велика нація повинна мати велику літературу, яка б задовольняла найвибагливіші естетичні смаки, уподобання найрізноманітніших читацьких груп [13, с.47–57]. Таким було переконання неоімпресіоніста, інтелектуала й ерудита Михайла Рудницького.

Імпресіонізм, імпресіоністичність, постімпресіонізм. Імпресіоністична риторика не завжди означає імпресіоністичну методику. Елементи такої риторики (а не методології!) плідно використовував Іван Франко. Несумісні, на перший погляд, сцієнтичні та імпресіоністичні елементи органічно поєднані в Миколи Євшана: він пропагував постулати “наукової критики” й водночас вдавався до щедрого викладу вражень. Есеїстичну манеру мальовничого викладу настроєвих вражень обирали не раз і неонародники (Сергій Єфремов), і представники академічної науки (неокласики, Юрій Шерех), і поборники вісниківської критики (Дмитро Донцов, Юрій Липа)…

Таким чином, імпресіонізм та імпресіоністичність несумірні. Проте і “чистого” імпресіонізму немає, мабуть, у природі. Бо навіть критицизм сутих, здавалося б, імпресіоністів Гната Хоткевича, Івана Труша, Михайла Мочульського, Миколи Вороного далеко виходить поза рамки імпресіонізму: хоча критики довіряли суб’єктивним враженням, але, відчуваючи потребу переконливішої аргументації (“треба студій, студій треба, тоді не буде голословно, але мої імпресії . власне такі” [21, №1, с.143]), вдавалися до аналітичних досліджень і концептуальних інтерпретацій.

Можна, отже, сперечатися, чи імпресіоністичні віяння склалися в окрему течію в українській критиці, проте безсумнівною є відчутна присутність імпресіоністичного складника в різних комбінаціях і пропорціях з іншими критичними методологіями. Динамічна напруга несумісних методологічних тенденцій була не вадою, а значним розвоєвим чинником і витворила неповторну атмосферу в українській літературній критиці доби модерну.

А загалом імпресіонізм став першим ірраціональним віянням, завдяки якому семантичну багатозначність було визнано не вадою, а питомою ознакою мистецтва. Цю поразку позитивізму врахували наступники, не відмовившись, однак, від спроб вибудувати “точну” чи “об’єктивну” критику, хоча й на інших методологічних засадах. Одна з таких спроб – структуралізм.