Сторінка
1

Мова як компонент культури етносів

Національні особливості і національна своєрідність людей почала проявлятися ще до нашої ери. Для первісних народів “люди” – це їх плем’я, інші ж племена – це “нелюди”, “природа”. Для еллінів інші народи – “варвари” [7, 12]. З розвитком народонаселення Землі і посилення контактів розпочинається робота порівняння. У процесі чого, на думку Г. Гачєва, витісняється як образ інших народів, так і свій власний. Від процесу пізнання іншого народу стає невіддільною національна самосвідомість.

Особливо гостро питання про національні особливості народу постало в ХХ ст. [7, 12]. Тут, з однієї сторони – народи світу максимально зближуються по способу життя, побуту, культури, об’єднуючись у союзи, з іншої – загострюється національна чуттєвість.

При пізнанні національних особливостей ми вирішуємо практичні завдання: взаєморозуміння народів при контактах; самопізнання народу: що є “я” у порівнянні з “другими” та теоретичні: що є “ми”, людина взагалі, що їй власне потрібно, тобто через варіанти пізнаємо інваріант.

Пізнати національно-культурні особливості народу можна через такі психологічні ознаки, як мова, релігія, усна народна творчість. Мова посідає особливе місце серед основних компонентів диференціювання етносу (культури, традицій, міфів, звичаїв тощо).

Національно-культурні особливості народу, його духовний світ (суб’єктивне уявлення людей, вірування, установки, напрямок думок, манера відчуттів, стереотипи сприйняття і поведінки, стандартні способи вирішення різних життєвих проблем) обумовлений економічними, політичними, культурними, етнопсихологічними чинниками, можна дослідити на лексикографічному матеріалі у порівняльному аспекті. Тому метою нашої роботи є виявити ментальні риси етносу у словникових дефініціях української і англійської мов у порівняльному аспекті.

Дослідження такого типу не лише дають цілісне уявлення про функціонування семантичної системи мови взагалі, а й висвітлюють як схожі, так і специфічні риси національних мовних картин світу.

Питанням національного в мовній картині світу займалося багато вітчизняних (О. Потебня, А. Буслаєв, В. Аврорин, В. Панфілов, Е. Кукушкіна, Е. Верещагін, В. Костомаров, М. Петров, І. Срезневський, А. Кримський, О. Ткаченко та ін.) і зарубіжних (Ф. Боас, В. Гумбольдт, Е. Кассірер, Л. Вайсгербер, Е. Сепір, Б. Уорф, К. Леві-Стросс, К. Пайк, С. Лем, А. Вежбицька, Г. Гжегорчикова, А. Міколайчук, З. Мушинський та ін.) дослідників. До кола наукових інтересів лінгвістів увійшли: типологія мовних картин світу (В.В. Іванов, А.Ф. Журавльов, С.Е. Нікітіна), мовна картина світу в дзеркалі метафори (Н.Д. Аротюнова, Г.Н. Скляревська, В.Н. Телія), мовна картина світу та її відображення засобами різних мовних рівнів (Ю.Д. Апресян, В.Г. Гак, А.Д. Шмельов) та інші.

Серед численних питань, що стосуються дослідження мовної картини світу, особливо цікавою є проблема механізму відображення світу в свідомості людських спільнот, що утворюють певні нації, та вивчення мови як її невід’ємної складової.

Вивчення мови як невід’ємної складової національної свідомості, засобу, за допомогою якого людина виражає особливі риси своєї ментальності, отримало теоретичне дослідження ще у працях В. Гумбольдта (хоч саму ідею вперше висловив у другій половині XVIII ст. І. Гердер). Основні положення концепції В. Гумбольдта можна звести до наступного: матеріальна і духовна культура втілюється у мові; кожна культура національна, її національний характер проявляється в особливостях бачення світу; мові притаманна специфічна для кожного народу внутрішня форма (ВФ); ВФ мови – це вираження “народного духу”, його культури; мова є посередником між людиною та світом.

Новизна подібного підходу полягала в тому, що за різними мовними формами вчений побачив розбіжності у способах мислення і сприйняття реальності та зробив висновок про те, що в мові втілюється своєрідність культури: “ .своєрідність мови впливає на сутність нації, тому ретельне вивчення мови повинно включати все, що історія і філософія пов’язують з внутрішнім світом людини” [8, 370-377].

Його ідеї підтримали: О.О. Потебня, розвинувши ідею “мови як діяльності”, Л. Вейсгербер, який ввів поняття “вербалізації світу”, визначивши його як “процес мовного оволодіння світу і перетворення його в об’єкт пізнання”, Х. Глинц, Х. Гольц. У США в кін ХІХ – поч. ХХ ст. підтримали твердження В. Гумбольдта: У.Д. Уіткін, Д.У. Пауелл, Ф. Боас, Е. Сепір, Б.Л. Уорф. Останні висунули гіпотезу мовної відносності, стверджуючи про значну залежність мислення від мови: “Ми поділяємо світ на напрямки так, як нам підказує наша мова ., організовуємо його в поняття і розподіляємо значення так, а не інакше, тому що ми є учасниками договору. Цей договір має силу для певного мовного колективу і закріплений у системі моделей нашої мови” [18, 174]. Ця гіпотеза отримала подальше розроблена у працях Л. Вейсгербера, Д. Олфорда, Дж. Керрола, Д. Хамса, Б. Расела, та ін. Однак, існує багато праць, які критикують гіпотезу Сепіра – Уорфа: Д. Додл, Г.В. Колшанський, Р.М. Уайт, Р.М. Фрумкіна, Е. Холленштейн, В.А. Звягінцев, М. Блек. Так, М.М. Бахтін розумів гіпотезу мовної відносності як “наручники” чужого слова. Таким чином, гіпотеза лінгвістичної відносності оцінюється вченими неоднозначно. Тим не менш, до неї звертаються всі дослідники, які вивчають взаємовідношення мови і культури, мови і мислення.

Лінгвісти ХХ ст. зробили спроби переформулювати гіпотезу, наприклад, “гіпотеза лінгвістичної доповненості” [4, 57-61] Г. Брутяна, “гіпотеза лінгвістичної відносності”[5, 45-46]. Інтерес до цієї проблеми і різні підходи до її вивчення дозволяють говорити про продовження традиції вивчення мови як носія специфіки культури.

Спираючись на твердження В. Гумбольдта і його послідовників, лінгвісти ХХІ ст. активно розробляють напрямок, в якому мова розглядається як культурний код нації, у якому відбита ментальність спільноти, а не просто засіб комунікації і пізнання.

Оскільки спільноти людей відрізняються за способом життєдіяльності, світоглядними орієнтаціями, то вербальні картини світу, створювані ними, є також відмінними. З цього приводу Г. Лебон писав, що “мова відповідає потребам і . особливій логіці розуму народу” [13, 83], а Ш. Баллі вважав, що закони мови пояснюються законами людського розуму і суспільства [2, 8]. Власне, мова є тим, що фіксує, творить і відтворює національні чи соціокультурні коди й зразки упроцесi самоідентифікації етносу та особистості зокрема. Інтелектуальна діяльність народу допускає в його мову тільки ті форми, які відповідають, з одного боку, його духовними запитам, а з другого – не порушують усталеного ладу мови. Мовна система фіксує символізовані відчуття, споглядання, уявлення: “мова є немовби зовнішній вияв духу народів: мова народу є його дух, а дух народу є його мова” [9, 68].