Сторінка
5

Між ідеєю і формою. Імпресіоністична критика доби українського модерну

Як імпресіоніст, Хоткевич цінував не “ідею”, “життєву правду” чи “актуальність” твору. Не хвилювали його і обожнювані естетами-індивідуалістами екзистенційні питання взаємин індивіда з соціумом. Не мала значення і приналежність твору до стильового напряму чи жанру. Критик відштовхувався од суб’єктивно тлумачених понять “барви”, “тону”, “ноти”, “мелодії”, під якими мав на увазі суцільність отриманих читачем вражень. Й тому діапазон його літературних уподобань надзвичайно широкий.

Був справжнім всепоглинаючим критиком-“протеїстом”. Милувався природністю сцен, свіжістю фарб, колоритністю рідної мови у драмі Василя Мови-Лиманського “Старе гніздо й молоді птахи” – отій, як він висловився, лебединій пісні старого етнографізму: “Прийдуть нові люди, котрі теж, може, знатимуть нарід, але вже не так, більше по-ученому, по-головному, і тому не буде в них такої свіжої безпосередності” [21, № 1, с.137].

Затерпав зачудований старосвітською, якоюсь немовби недбалою, але вражаюче соковитою, могутньою стильовою манерою автора “Великого шуму” – реаліста і символіста в одній особі: “Починаєш читати – і мов привели тебе, поставили перед великою картиною великого майстра і – зоставили на самоті. Дивися, думай . І хто б не був ти, яка б не була твоя професія, чи приносиш ти людям горе, чи дав хоч коли-небудь кому-небудь радість – ти задумаєшся. Побачить твоє навикле до дрібниць око то там, то там невдатний мазок; а осьдечки здряпано, а там, по твоїй думці, отак би треба було . але чим більше дивишся, чим далі відступаєш, тим все сильніше і сильніше боре тебе почуття власної нікчемности, а внутрішній голос одверто говорить: “дурню ти оден. Та то ж все дрібниці” . А довкола молитвенна тиша і чуєш мовби ще хтось великий стоїть за твоєю спиною і вдумчиво глядить туди ж, куди й ти. Се автор з тобою .” [21, № 2, 396].

Зате стильовий дисонанс, мистецька невправність викликали роздратування: “ .Коли я читаю символіста, я стежу за його символами; читаю Гофмана, По – стежу за логікою їх фантазії чи за фантазією їх логіки; читаю, скажімо, Оскара Вайлда, що на реалістичнім тлі малює фантастичні малюнки, я думаю – чому то й справді штука мусить бути доконче реальною. Все те дає мені певні одноцільні переживання. Коли ж я бачу родові потуги автора і білі його нитки, і те, “як се робив”, бачу підшивання “під дійсність”, творчий марґарн – те вже пахне мені недоношеністю і безсилістю” [20, с.134–135]. Критика прикро вразила драма Леоніда Пахаревського “Нехай живе життя” композиційною незграбністю і стильовою неврівноваженістю (“символічна печеня на реальному маслі”), а п’єса з шахтарського життя “Хуртовина” Спиридона Черкасенка – ще й своєю тенденційністю. У драмі Любові Яновської “В передрозсвітному тумані” критик відзначив колоритність матеріалу, точність і філософічність окремих спостережень, красу поодиноких сцен, але з загальною композицією твору письменниця не справилася: “Добру річ вона написала, лиш сюжет переріс автора. В відсутність чарівника автор взяв маґічну книгу поезії, викликав силу духів, силу образів, але не міг дати їм усім роботи – і вони покорили невмілого маґа” [21, № 1, с.138].

Літературна історіографія на роздоріжжі. На диво, імпресіонізм позначився навіть на історії національного письменства – жанрі, який вимагає упорядкованого опрацювання обсяжного матеріалу в суцільній монографічній формі. Хоча Богдан Лепкий зараховував літературну історіографію до царини наук (“одна з наймолодших наук” [11, с.3]), проте визнав неминучою її еволюцію від тенівської і брюнетьєрівської методології до імпресіоністики: “Великі духи ломлять закони, прикроєні для пересічних людей, вони випереджують нераз на цілі століття сучасний настрій життя, до них не підійдеш ні з теорією Тена, ні з законом загальної еволюції (так було в Анґлії з Шелім, так в Польщі зі Словацьким), для них нема шаблону. Таким чином історія літератури опинилася знов на роздоріжжу, а її історикові осталося одно: нотувати явища літературні та подавати свої власні вражіння” [11, с.6–7]

Мистецтвом викладу естетичних вражень молодомузівець володів добре, свідченням чого є його нарис про Стефаника. На закиди в однобічній орієнтації на естетизм, які пролунали з уст Сергія Єфремова – рецензента першого тому “Начерку…”, Лепкий відповів, що “вибір точки погляду на таку велику річ, як історія літератури, це справа історика літератури. Йому вільно вибрати такий пункт, з котрого він найкраще орієнтується і котрий йому найлюбіший, щоб тільки свій образ змалював гарно, живо, послідовно і щиро, щоб читач бачив, як йому, авторові, рисується корпус історії літератури .” [11, с.24]. Водночас Лепкий визнав, що не зміг послідовно втілити задум: “Естетичної точки погляду” “може вистарчити, коли предмет обмежений на часи найновіші, або на поодинокі постаті літературні, але що зробити приміром з історією тисячлітнього літературного розвитку?” [11, с.7]. Імпресіоністичний виклад не став, отже, самодостатнім. Автор поєднав його з культурно-історичною методикою, аби уникнути фраґментарності і досягти головної мети – показати українській молоді приваби рідного тисячолітнього письменства.

М.Євшан був дещо розчарований компромісним еклектизмом “Начерку…”, зате досхочу милувався імпресіоністичними його первнями. За словами хатянина, автор, бажаючи збудити в читачевій душі поетичну струну, малює широким стилем, схоплюючи далеку історичну перспективу уявою і чуттям. У книжці “бачимо не бібліографа, а синтетика цілої доби”; “одним словом – тут пише поет, поетичне чуття веде рукою автора…” [6, с.528, 529]. Справді, Лепкий вдавався до мальовничих парафраз і цитування “для пригадки твору та віднови вражіння”, звертав увагу на стильові і композиційні особливості, але відмовився від громіздкого “наукового апарату”, який би став поміж твором і читачем. Притім імпресіоністові вдалося зреферувати в популярній формі результати культурно-історичних, порівняльних і текстологічних студій тодішнього літературознавства.

Автор “Начерку” вірив у здійсненність свого проекту “естетичної історії літератури”. Впродовж ХХ ст. той задум втілювали Микола Зеров, Микола Гнатишак, Дмитро Чижевський, але, звісно, не імпресіоністичним способом, як гадалося Лепкому, а шляхом порівняльно-стильового аналізу.