Сторінка
8

Життя і творчість Олега Ольжича (Кандиби)

О. Кандиба утворює та розбудовує Культурну Реферантуру ОУН, визначивши її філософські та ідеологічні основи. „Україна перестала бути ідейною провінцією, її духовність - в майбутньому” [22]- писав у статті „В авангарді героїчної боротьби” О. Кандиба. Керована ним Референтура розгорнула бурхливу ідеологічну, освітню, видавничу, пропагандистську діяльність. Зокрема, в ній діяли 15 комісій державного планування: шкільна, фінансова, сільськогосподарська, промисловості й торгівлі, експлуатації природних багатств тощо. Видавалися газети і журнали, забезпечені інформацією як з України, так і з усього світу. З`являються збірники, книжки, антології, агітаційна та пропагандистська література О. Кандиба зумів згуртувати навколо Культурної Референтури низку обдарованих митців, літераторів, журналістів, науковців. Референтура розв`язувала й такі завдання, як забезпечення українських інтелектуалів працею за фахом та необхідним заробітком. На заклик О. Кандиби відгукнулися і плідно з ним співпрацювали такі видатні митці, як Олекса Стефанович, Микола Чирський, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Михайло Михалевич, Роберт Лісовський, Улас Самчук, Михайло Бажанський, Наталя Геркен-Русова, Михайло Мухин, Олена Теліга, Іван Ірлявський, Оксана Лятуринська та інші.

Важливе місце в житті О. Кандиби посідала поетична творчість, плодом якої стали збірки віршів „Рінь”, „Вежі”, „Підзамча” т. ін., підписані переважно псевдонімом „Ольжич”, які прославили його як поета.

Діяльність та вплив Культурної Референтури на свідомість українського населення еміграції були досить значними, а їхні наслідки помітні за межами України. Це підтверджується участю представників Референтури у виданні різних журналів і газет, а пізніше започаткуванням власних видань у воєнному Києві. Прикладом участі діячів Культурної Референтури у закордонних періодичних виданнях є їхня співпраця з буковинським журналом „Самостійна думка”. Цей журнал був заснований чернівецькими студентами - членами українського академічного товариства „Чорноморе”. Активну участь у його створені брали Сильвестр Никорович та Василь Якубович. Журнал виходив як місячник від 1931 до 1937-го. Від 1932 р. у журналі все більше простежується вплив ОУН, про необхідність використання його сторінок для пропаганди ідей організації не раз говорив Є. Ко- новалець. Вірогідно, від 1933 р. одним із редакторів журналу „Самостійна думка” стає О. Кандиба (Ольжич). У виданні публікуються його вірші та багато статей українських авторів з еміграції.[39] За свідченням О. Масікевича, О. Кандиба редагував журнал і завдяки йому останній став напівофіційним органом Головного Проводу ОУН. В архіві журналу зберігся рукопис вірша-кредо О. Ольжича „Спраглим серцем радісно лови рокіт сурми, що зове до бою .”, опублікованого лише нещодавно. Отже, „Самостійна думка”, яка видавалася в Чернівцях, перетворилася на рупор радикального крила українського національно-визвольного руху 1930-х років.

Наступний період у житті О. Кандиби розпочинається після жовтневих подій 1938 р. із виникненням Карпатської України. Саме на Закарпатті в 1938 - 1939 роках розгортаються державотворчі процеси, які 15 березня 1939 р. привели до проголошення самостійної Карпатської України. З перших днів бурхливих карпатських подій О. Кандиба у їхньому епіцентрі. Як повноважний заступник голови проводу ОУН А. Мельника в Хусті, він разом із Р. Шухевичем, М. Колодзінським,З. Коссаком та іншими членами організації очолює боротьбу за незалежність краю. Згодом О. Ольжич напише: „П`ять місяців державного життя Карпатської України пробігли в нерівних та неспокійних умовах”.[64] Реально це означало заснування Карпатської Січі, добування зброї, організація самооборони, тренування новостворених бойових загонів, запобігання диверсіям, організацію опору всім, хто зазіхав на Карпатську Україну. Про ці події яскраво згадував один зі сподвижників О. Кандиби Улас Самчук. Він писав: „Безконечні засідання, наради, з`їзди, роз`їзди. Не раз після довгих нарад ми ще довго обговорюємо справи перед сном. Жилося, як на вулкані, день-щодень нові несподіванки, здебільшу гострі і загрозливі, безкінечні пограничні інциденти з братами поляками на півночі або вражими мадярами на півдні .”. [53] Передбачаючи всю трагічність фіналу, О. Ольжич бореться і веде за собою товаришів, які називають його без жартів „військовим міністром”. Потім з`ясувалося, що О. Кандиба мав безпосередній і майже щоденний зв`язок з Головою Проводу полковником Мельником, який перебував у Відні, й він фактично був головною пружиною діяння націоналістичного сектора. З документів відомо, що О. Кандиба виконував обов`язки координатора ідеологічної й політичної роботи в Карпатській Україні. Після розгрому військ Карпатської України угорськими регулярними частинами із застосуванням танків і артилерії, на заклик Олега Ольжича розпочинається партизанська боротьба в Карпатах. Проте взяти в ній участь йому не довелося, позаяк Ольжич разом із товаришами потрапив до полону й опинився у концентраційному таборі Варя Лопуші, біля Ніредьгази. Разом із ним в угорській неволі перебували інші „культурники”: Чирський, М. Мухін, М. Михалевич, О. Лащенко, Ю.Хименець та ін. До всіх арештованих угорська влада застосовувала жахливі тортури, багатьох „січовиків” розстрілювали без суду і слідства. Друзям поталанило визволити Олега з угорської неволі. Про страждання, яких зазнали він і тисячі інших українців у неволі, було описано у редагованому ним виданні „Карпатська Україна в боротьбі”. В авторській статті „Вояки – будівничі” О. Кандиба писав : „ Мадярський терор лютував без стриму кілька тижнів. Січовиків, яких полонено в боях за Королеве, Севлюш, Рокосів, Копаню, розстрілювали на місці . Тюрми набито арештованими, з якими поводилися мадяри нелюдсько ”.[28]

Участь у подіях на Закарпатті звела до того, що Олег Ольжич майже цілком занурився в політичні та революційні справи. Міжнародна ситуація погіршувалася, грізні потрясіння вже стояли на порозі, наближалася війна. Необхідно було якщо не відвернути загрозу, то принаймні зменшити небезпеку, яка чигала на українську людність. Крім того, треба було виправляти становище, яке склалося в ОУН після смерті Є. Коновальця. У 1939 р. в Римі відбувся нелегальний Другий Великий Збір Українських Націоналістів. У його підготовці й проведені активну участь брав О. Кандиба. Внутрішні суперечності в ОУН вели до неминучого розколу. Це дуже негативно сприймав Ольжич, він переживав розкол гостріше, ніж угорський полон. Зваживши всі обставини, О. Кандиба вирішує залишитися з полковником А. Мельником. Це його рішення вплинуло на вибір багатьох інших націоналістів. Пізніше Я. Гайвас згадував: „Олег Ольжич своєю особою і своєю поставою перехилив рішення майже всього членства ОУН в колишній Чехословацькій республіці і більшості на терені Німеччини”. Аналізуючи причини розколу серед національного руху, О. Ольжич приходить до невтішних висновків, які публікує в праці „Дух руїни”.[43] Він зауважує, що і в княжу добу, і в період козацтва, і головне у часи Визвольних змагань чітко простежуються дві тенденції: „ .конструктивна, яка скупчує українську потугу, і руйнівна, що розпорошує її, несе розбиття і розлад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною”.