Сторінка
9
Вибух Другої світової війни ставав неминучим. Це чудово усвідомлював й О. Кандиба. Він переїхав до Кракова і звідти, із вулиці Зеленої, 26, керував підготовкою до близького походу українських націоналістів на Схід. У тому, що Німеччина вчинить напад на СРСР, він не сумнівався ні на йоту. Німцям Олег Ольжич не довіряв, навіть більше - очікував від них усіляких прикрощів, але гадав, що більшовицьку імперію вони завалять, а коли вона впаде - тоді виникне гостра необхідність відбудовувати поруйновану фізично і духовно Україну. А на це потрібні досвідчені й надійні фахівці - на всіх поверхах суспільства, в усіх ділянках громадського життя [9].
Останній етап у житті О.Кандиби розпочинається з нападом німецьких військ на СРСР 22 червня 1941 р. У цей час голова ПУН Андрій Мельник призначив О. Кандибу (Ольжича), одного зі своїх трьох секретарів, організаційним керівником на східноукраїнські землі. З Кракова Олег Ольжич переїздить до Львова і перебирає на себе клопоти, пов`язані з переміщенням членів Культурної Референтури і Комісії Державного Планування. Через деякий час він вже в Рівному і разом з учасниками похідних груп, переборюючи труднощі дороги, холод, голод, втому й численні небезпеки, вирушає на схід. Незабаром О. Кандиба потрапляє до рідного Житомира, міста, де народився. Про це він зворушливо пише К. Білецькій: „Я став на землю, яка споконвіку була нашою. Прийшов у місто, яке привітало мене, як рідного”.[14] О. Кандиба збирається до Києва.
Однак поверненню до міста юності стали на заваді події, які розгорнулися в Житомирі 30 серпня 1941 р. на Бердичівській вулиці. У місті було вбито двох керівників ПУН О. Сеника-Грибівського та М. Сціборського. Цей злочин виявився справою рук бойовика ОУН-б, тобто бандерівця, Степана Козія. Від часу розколу ОУН це було вже чи не десяте вбивство прихильників А. Мельника, скоєне бандерівцями. На вимогу членів групи терміново було скликано організаційний суд, на якому Олег Ольжич виступив як прокурор. Вирок був одностайним: засудити до страти С. Бандеру та Я. Стецька. Проте полковник А. Мельник це рішення суду скасував. Незважаючи на підступи бандерівців, Ольжич, з огляду на свої переконання, відмовляється займатися помстою.
Із великими труднощами О. Кандиба проник до Києва. Він під чужим прізвищем з`явся в місті та організовує штаб на Хрещатику,25. Пізніше, після підриву центру міста більшовиками, нова штаб-квартира влаштовується за Золотими Воротами. Надалі О. Кандиба мешкав у різних частинах міста. Я. Шумелда згадував: „Зустріч з Ольжичем відбулася в мешканні при Караваївській вулиці, ч. 12. Тривала вона десь від 6 години вечора до 4 години ранку. Олег використав її повністю для того, щоб поінформувати мене про становище в місті і обговорити ті завдання, які я мав виконувати”.[48] У столиці О. Кандиба організовує громадське, господарське, політичне, мистецьке життя, налагоджує видання газети „Українське слово”, українського літературного журналу тощо. У Києві Ольжич перебував під псевдонімом „Доктор”. Одним із своїх найголовніших завдань він вбачав створення українського парламенту, Ради загальнонаціонального характеру. Кандиба втілює в життя мельниківську концепцію розбудови країни: на місцях розбудувати Народні Ради, які через Ради повітові й обласні мали би вилитися в Українську Національну Раду. Ймовірний склад УНРади намітили ще в Львові: очолити її мав академік Агатангел Кримський. Але все майбутнє керівництво Ради було захоплене й пізніше знищене органами НКВД. Тому О. Кандибі доводилося все розпочинати наново. В Києві на Подолі за активної участі О. Ольжича 5 жовтня 1941 р. відбулися Перші Збори Української Національної Ради. На них виступив О. Ольжич як відповідальний політичний діяч і намісник голови ПУН у Києві. У своїй промові він відзначив, що шлях до створення незалежної держави буде складний і сподіватися на допомогу німців не доводиться. Очолив УНРаду професор М. Величківський, до її складу увійшли 130 членів - представників різних поглядів, професій та національностей. УНРада діяла під гаслом О. Ольжича: „Свободу - народам, гідність – людині”.[46]
Діяти легально на окупованій території УНРада не могла, тому її діяльність обмежувалася виданням прокламацій, закликів до населення, меморандумів до закордонних посольств тощо. Це дратувало німецькі власті, які аж ніяки не мали наміру надавати українцям державність. Особливо розлютив окупантів Меморандум, висланий УНРадою до Гітлера. Його підготував за вказівкою О. Кандиби О. Бойдуник, а підписали М. Ве- личківський, А. Левицький, А. Шептицький, М. Омелянович-Павленко, А.Мельник. Наказом із Берліна від 27 листопада 1941 р. діяльність УНРади було заборонено, всі її установи розігнано, а причетних до її діяльності заарештовано. У грудні було закрито редакцію газети „Українське слово”, а 13 грудня заарештовано 27 співпрацівників міської управи, яких окупанти запідозрили у націоналізмі. 26 грудня 1941 р. уже на конспіративній квартирі О. Кандиба інформує організаційного референта Т. Бак-Бойчука про стан похідних груп, про політичну ситуацію на переломі 1941-1942 р. Над ним, як і над більшістю членів ОУН, нависає смертельна небезпека.
Проте О. Ольжич не полишає організаційної роботи. У січні 1942 р. він прямує на зустріч з А. Мельником, звідки повертається з настійною вимогою голови ПУН вивести „з-під вогню” членів та симпатиків ОУН. І в першу чергу, Олену та Михайла Теліг. Проте останні відмовилися залишати Київ. Уже 9 лютого О. Телігу було заарештували фашисти у приміщенні Спілки письменників і невдовзі розстріли, як й І. Ірлявського, проф. Гупала, М. Телігу та багатьох інших українських патріотів, у Бабиному Яру. Для Ольжича це були жахливі втрати, він розумів, що їх не відшкодуєш. А німецький терор набував усе більшого розмаху.
Завантажити реферат