Сторінка
6

Життя і творчість Олега Ольжича (Кандиби)

Твій бідний батько”[40]

Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не по­любляв краваток, ходив „по-словацькому”: комір сорочки поверх коміра піджака. Марина Антонович (перша його любов) змалю­вала такий портрет: „Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали ті, що знали Олеся в молодості. Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засором­лена усмішка, лагідність і м`якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо за­вуальовану іронію. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу і треба було довго думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу . Зате він дуже тонко відчував, розумів і любив природу. На його думку, життя в місті робило людину штучною, спутаною різними умовностями та наслідками. ( .) Іншою ділянкою його зацікав­лення був фольклор. Олег добре знав і цінив народну творчість в усіх її виявах. Його репертуар народних пісень був прямо не­вичерпний. На прогулянках кожний із нас мусів згадувати мало­відомі пісні („стрілецькі” та інші штучні були суворо заборо­нені), а потім усі спільно обмірковували, з якого періоду україн­ської історії дана пісня походить”[66]. А ось Катерина Білецька, дружина Олега Ольжича: „Співаючи народні пісні, Ольжич дивився замріяно кудись дуже-дуже далеко, а його очі, легко прижмуре­ні, губилися у невідомих нам місцях”. Вона ж таки спостерігала: „ .я звернула увагу на його очі: сіро-зеленого кольору, блискучі, мов покриті сльозою, ласкаві, усміхнені, добрі. Як тепер собі пригадую: його очі ввесь час випромінювали із себе загадкове сяйво безмежної і беззастережної віри у вічну красу, що знахо­диться в природі, а особливо в людині. Одначе очі ці, залежно від подій, набирали різних світлотіней, які віддзеркалювали його почування і настрої”.[66] Так, він не був писаним красенем, але мав щось таке у ви­разі обличчя, котре не забувається. Це засвідчують усі, хто з Олегом Ольжичем стикався бодай один раз у житті. Загадковий, принадний, молодий і не дуже фізично сильний. Та ж Марина Антонович розповідає, як він зголосився її супроводжувати, коли вона перепливала (у Празі) Влтаву, і замалим не потонув. На середині ріки, не такої вже й широченної, він раптом пішов на дно - і добре, що нагодився випадковий човен: Олега врятували. За кілька років він напише: „Прокляття моїй плоті, / Що слабша за мій дух!”. Духом він був нездоланний. І те, що нази­вається надійний. Олег нікого не підводив, завжди він дотри­мувався даного слова. Розбалакував мало, але сказане молодим Кандибою пам`яталося і повторювалося. Всі відали: на нього не тільки треба, а й необхідно покладатися, бо такі не зра­джують і не заводять у безвихідь - навпаки, можуть вивести з манівців. Очевидно, це ще була й спадкова риса - чи результат пильного батьківського виховання. Марко Антонович, який замолоду знав родину Олесів, згадує„ .прохід через вулицю і через невеликий садок перед вілею, що в ній жили Олесі, був для мене чимсь святочним. В їх помешканні було дуже за­тишно й справді приємно. І пізніше, заходячи раз у раз до Оле­сів у гості, я завжди дивувався, як при всій біді, що в ній вони жили, Олесі вміли створювати чарівну атмосферу для го­стей. Тяжко сказати, хто тоді в 1926 р. мене більше причаро­вував: чи „старий” Олесь зі своїм невгасаючим гумором, чи тиха й така люба пані Олесь, яка мені завжди давала чи цукорок, чи якісь інші солодощі, чи молодий Олег, на якого я ди­вився з острахом і який вже тоді так імпонував”.[66]

Незвичай­ність юного Кандиби помічали всі, та й він сам це розумів. „Мила Лялю! - писав він у листі до Марини Антонович. - Я маю дуже неприємну властивість все пересаджувати. Як вчитись - то до першої години ночі; як ходити до студдома - то двічі на день; а писати комусь - то доти, доки він не заскрежеще зуба­ми і не пошле к чорту. Свідомий всього цього, я, проте, завжди корюся фатумові своєї вдачі”.[40] А в своєму сгеdо - поемі „Незнаному Воякові” — скаже, як накаже собі, та й не лише собі самому:

Та ти не відхилиш свойого кінця,

Блідий, наче крейда, і тихий.

Підеш неухильно, підеш до кінця,

І вибух зголосить твій прихід.

Трагізм не полишав Олега Ольжича ніколи, та й не позбавляв життєрадісності. Це дозволяло перебувати будь-які прикрощі, з посмішкою долати скрути. „Він тоді вже студіював в універ­ситеті археологію, - пише Марина Антонович. - Часто забігав до нас, а іноді, спізнившись на останній потяг, залишався ночу­вати. В нашому тісному помешканні для гостей залишалася вільна тільки вузька й коротка канапа з досить високим поруч­чям. Бідному довготелесому Олегові доводилося складатися в три погибелі, щоб на ній уміститися. Вранці, простягаючи закам`янілі м`язи, Олег пояснював, що таку позу в археології називають „похорон зі скорченим кістяком”.[66]

Неординарність його мимоволі впадала в очі. Але — от неспо­діванка: дівчата цікавилися ним, захоплювалися, втім, на цьому все й кінчалося. Згадує Марина Антонович: „ .я пробувала описати індивідуальні особливості його цікавої та комплікованої вдачі та його особистий чар. В той час я належала до найближ­чого кола Олегових приятелів, де з дівчат ще були Галя та Оля Кушнір і Оксана Косач-Шимановська. Часом бувало, що його приятельські почування до котроїсь із нас ставали більш „романтичними”, але ми всі його дуже любили й цінили, та, як це влучно підмітила Оля (Маркусь) у своїх спогадах про Олега, якось ніколи в нього не закохувалися. Мабуть, його перше взаєм­не кохання було з американкою, яка приїхала до Праги у скла­ді Гарвардської археологічної експедиції в Югославію. Олег до тої експедиції приєднався. Та це вже значно пізніші часи .”[61]

Ще одна цікава деталь. Олег ніколи не крився, що пробує себе в поезії: по руках ходили його присвяти, епіграми, дотепні пародії. То була, що називається, „альбомна”, прина­гідна лірика. Не так віршування, як кепкування. Згадує Марина Антонович: „Одного разу Олег прийшов до мене з лукавою таємничою міною і сказав: „Лялю, ви, добра приятелька, му­сите помогти мені вийти з халепи. Дівчата якось довідалися, що я пишу вірші, то й вимагають від мене якоїсь присвяти. Не можу ж я кожній писати окремо вірша! Я написав одного для всіх. Ваше завдання - розмножити його, відповідно змінивши у кожному примірнику дівоче ім`я і роздати дівчатам, запевняючи кожну з них, що тільки їй одній я написав присвяту”. Мо­вилося про епіграму „Оля мила, хоч сьогодні”. Отже, для ба­гатьох виявилося новиною, що юний Кандиба теж, як і його батько, пише