Сторінка
12

Життя і творчість Олега Ольжича (Кандиби)

Очима свого покоління дивиться на світ Ольжич у циклах віршів „Городок. 1932” та „Незнаному Воякові”. Не втратили й нині актуальності рядки:

І бачили очі дитячі твої

Широкі і схожі на рану,

Як люди, що знали визвольні бої,

Улесливо кланялись пану.

І слухали уші, коли вчителі

Учили нечесно-лукаві,

Лучити гонори своєї землі

У службу ворожій державі .

І встала потворна оголена суть

Повільної зради ідеї.

Не може, не може, же може ж так буть,

Облудники і фарисеї.

З розчарування, з відчаю і самопожертви родиться бажання жити по-козацьки, по-предківськи, рівнятися на потоптані святині й знищені ворогами ідеали. Вірш „О, націє, дужа і вічна, як Бог” ця проблема постає у всій складності, але одно­часно й красі та силі:

О, націє, дужа і вічна, як Бог,

Не це покоління холопів,-

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі.

О, націє, що над добро і над зло,

Над долю і ласку, і кару

Поставили тих, що їх сотні лягло

У дні незабутні Базару.

Олег Ольжич був істинним, не шароварним патріотом, ніколи не приставав до тих, кого зобразив як негативних персонажів у циклі „Незнаному Воякові”, тих, що читали газети, милувалися минулим, тішилися річницями і в той же час нічого не робили для України.

Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класично випрозореної форми. Саме в цьому він стояв чи не найближче з-поміж „вісниківської квадриги” до київських „неокласиків” і, до речі, цього не приховував.

За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у „Вежах”, де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка „Городок. 1932”, де йшлося про суворе життя українських підпільників за умов дифензиви. Друга частина „Веж” складає цикл „Незнаному Воякові” — своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба.

„Підзамчя” — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940р. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів „Ріні” та „Веж”, засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті („Муки св. Катерини”, „Пророк”). Його лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу („Триптих”).

„Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави – тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це „іскати собі чти, а князю слави” – „Слово о Полку Ігоревім”, „Князем слава і дружині, амінь!”. Це „як слави зажити”, „слави добувати”, „слава не вмре, не поляже” – „преславного Війська Запорозького” і „Славних Гетьманів”. Це, нарешті, коронна ідея Шевчен­кового духа й цілої новітньої української літератури – „Слава України”. Не диво, що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху” [40, 231].

Ці рядки із статті Олега Ольжича „Націоналістична культура” (1940). Вони вказують на героїчне начало етики (назване „ідеєю Слави”), що її сповідував автор „Веж”.

Микола Ільницький поділяє поетичну спадщину О.Ольжича на „археологічну” та публіцистичну, зазначаючи водночас, що це лише зовнішній поділ тих творів. Справді, серед ліричних високохудожніх поезій митця можна знайти вірші, як і розкривають злободенні події, дають моральні настанови, містять політичні пристрасті. Коли ще взяти до уваги цілу низку статей, тоді однією із головних тем усієї творчості Олега Ольжича можна виділити національну етику. Член ОУН мусив задумуватися над майбутнім нації, уявити собі її майбутнє, створити проекти духовного і культурного відродження України.

У своїх публіцистичних виступах поет говорить про мораль, показує, де лежить межа між Добром і Злом, а у віршах раннього періоду пристрасно звинувачує горе-патріотів, яких не бракувало в період існування Української Народної Республіки:

За шмат гнилої ковбаси

Ти батька й матір продаси

І говориш Христу: “Єси,

О, поможи братів продати,

Продать сестер, о Божа Мати,

Дітей, дружину, все продати,

Щоб випнутись на гору й мати,

Що мають господá й магнати!” [40, 34]

Це, очевидно, є вигуком молодечого серця (на той час Олегу Ольжичеві було чотирнадцять років), запереченням „споживацького” менталітету. Подібні іронічні картини запроданців і перевертнів повторю­ються в різних альбомних і сатиричних поезіях, які були написані протягом 1920-х років („Метаморфози”, „Вже ціла зграя збіглась їх”). Напр. більшовицьке керівництво УРСР назване „зграєю”, а його діяльність окреслена як „бенкет шакалів і гієн”, де вони (більшовики) лижуть, плямкають і качаються над „чорним і роздутим тілом” країни.

Згодом, готуючи окремі твори до збірки „Рінь”, поет став більш стриманим у вираженні своїх почуттів. Поезії з „Ріні” переважно відтворюють давні часи, вони пов’язані з працею археолога, яку тоді виконував Олег Ольжич у Чехословаччині, а також в Австрії, Галичині, Італії, США та Югославії. Інколи серед них відчутні мотиви, спільні з „неофіційними” творами, гумористичною частиною творчості автора. Такий сюжет уперше з`являється в жартівливій поезії 1926 р. „Святки, іменини, вистави”.

Святки, іменини, вистави,

Олеся солодкі рядки .

О діти мої нелукаві

Мої нелукаві батьки!

Упертий з п`ятнадцяти років

В неділю із дому тікав.

Всі дні іменин, хмуроокий

Та злий, я в лісах проблукав.

Тепер мені легше.Зі мною

Є друзі. Нас троє є тут.

Щотижня ми сходимось знову

Та „мучим” військовий статут.

Герой (мабуть, є уособленням дев’ятнадцятилітнього Олега Кандиби-Ольжича) – „упертий”, „в неділю із дому тікав”. Збунтований проти батьків і їхнього способу життя він утікає до лісу, щоб там ходити й заспокоювати пориви свого серця. Через шість років Олег Ольжич пише вірш „Приходили. Стрічали шану й страх”, де відображає завойовників південних земель ще до народження Христа. Суворі й войовничі колонізатори беруть собі за жінок місцевих дівчат, які народжують їм дітей, що залишаються, „наче вовченята”, так само непосидющі й неспокійні, мріючи про далекі, небачені краї. Можна припустити, що цей їхній життєвий динамізм, прагнення чогось нового (може навіть слави) автор оцінює позитивно, як бажану модель життя.

Окрім активного життя (боротьба за свої ідеали, бажання нових досвідів), що його виражають й такі слова, як „ризик” та „відвага”, Олег Ольжич сповідує й інші моральні цінності. Серед них є напр. „витривалість” (синонімами до неї виступають ще „вірність” і „стійкість”). З особливою гостротою оце прив’язання до своїх обов’язків автор „Ріні” змальовує на прикладах програної боротьби, коли герої знають, що вони приречені на поразку, але до кінця не хочуть скоритися перед ворогом і вступають у бій без жодної надії на будь-який успіх.