Сторінка
8
В своїх зрілих працях Бердяєв прийшов до висновку, що філософія не може ґрунтуватись на понятті буття. Система, що визнає примат буття, веде до ²онтологічного тоталітаризму².
Буття –це абстракція, результат категоріального мислення. Воно є царство незмінного порядку, ²застигша, затвердша частина життя². Танцююча ідея буття ув’язнює творчий дух.
Буття як суб’єкт Бердяєв пропонує виражати іншим поняттям -²існування². Матеріальність є не що інше, як оречевлене існування. Світ істинного існування – світ суб’єктивності, свобода, дух. В первинній суб’єктивності буття не дане, в нас немає досвіду даності буття [9, 8].
Особистість, ²Я² первинніша ²буття², вона протистоїть буттю. Особистість укорінена у внутрішньому плані існування, тобто в світі духовному, в світі свободи. Смерть не є припинення внутрішнього існування особистості, а припинення існування світу, до якого вона виходила на своєму шляху.
Особистість реалізує себе через трансцендитування. Вихід із замкнутої суб’єктивності може відбуватися у двох протилежних напрямах. В першому випадку відбувається відчуження людської природи, викидання її в об’єктивний світ. Другий шлях пролягає в глибині існування, на цьому шляху відбувається екзистенціональні зустрічі. Він приводить до транс-суб’єктивного.
Загалом вчення про людину, до уявлення Бердяєва, є перш за все вчення про особистість. Істинна антропологія персоналістична [9, 9].
Кожна людська особистість, згідно Бердяєву, є дещо унікальне, єдине, неповторне, вона не може бути пояснена ні з будь-якої іншої реальності, хай то реальність природна чи соціальна, і не може бути звернена до неї.
Поняття особистості відрізняється від поняття людської істини, яка зіставляє, з однієї сторони, частину природи, а з іншої –елемент суспільного цілого. Емпірично існуюча людина, взята з природної своєї сторони, яка наділена певною тілесно-душевною організацією, є за Бердяєвим, не особистість, а індивідум. В якості останнього, він має і свої соціально-культурні особливості, що відрізняють його від інших індивідів, що належать до інших суспільних організацій. Індивідуум, таким чином, детермінований як суспільством, так і природного, і зіставляє за словами Бердяєва частину універсуму. Оскільки таким чином, індивідуум підкорений природним і соціальним законам, є предметом вивчення спеціальних наук –біології, психології, соціології. Що ж стосується особистості, то вона згідно з Бердяєвим, є реальність духовна, а тому ²ніякий закон до неї застосувати не можна². Її не можна тому перетворити на об’єкт наукового дослідження – це тезис, що ріднить екзистенціальну філософію Бердяєва з вченням про людину Кьєркегора, Ясперса, Хайдеггера, Сартра. Головною характеристикою особистості є її свобода: особистість, за Бердяєвим, не просто володіє свободою, вона і є сама свобода [8, 7].
Бердяєв тому відкидає ті визначення людини, які йому давались традиційною філософією. Він не приймає в якості характеристики людського буття поняття субстанції, хоча в більш ранній період, він і схильний був бачити в людині духовну субстанцію – монаду. Починаючи з 30-х років, однак, він відмовляється від мислення таких традиційних категоріях, як субстанція і навіть буття. Особистість, за Бердяєва, є не субстанція, а творчий акт, вона є супротив, бунт, боротьба, ²перемога над тяжкістю світу, перемога свободи над рабством².
Не згідний Бердяєв і з античною філософією, яка визначала людину як істоту, наділено розумом і цим відрізняється від інших істот. Звичайно, людина – істота розумна, але за Бердяєвим, не в цьому полягає її головна відмінність. Звести людину до розуму – означало б позбавити її унікальності, неповторності, а отже, особистісті [8, 7].
Тут нам розкривається саме ядро персоналізму, чи екзистенціалізму, Бердяєва: більше всього філософа лякає розчинення особистості в без особистісній стихії, втрата нею самостійності, самодіяльності, одним словом – свободи. Не важливо, чи мислиться ця безособистісна стихія як природно-космічна, як соціальна, навіть як морально-розумна, в будь-якому випадку вона, за глибоким переконанням Бердяєва, небезпечна для особистості, загрожує їй рабством. В такому розумінні особистості фіксується основний пафос парадоксальної етики російського філософа. В зрілі роки, так само як і в перший період, Бердяєв не приймає моральний розум кантівського ідеалізму в якості вищого закону для людини, тому що будь-який закон є детермінація, а особистість, вважає він, повинна бути вільною. Морально-розумна природа людини у Канта, словами Бердяєва, ²є безособова, загальна природа². Таким чином, не тільки закон необхідності відкидається філософом, але і закон добра, закон цілеобразності, що підчиняє індивідуальну схильність моральному обов’язку, що не дозволяє перетворювати іншу людину тільки в засіб для егоїстичних цілей.
Таким чином, будь-яка всезагальність є для Бердяєва безособистісне начало, особистість визначається як принципове не всезагальне, як одиничне і єдине [8, 8].
І далі, розводячи поняття людина і особистість, Бердяєв зауважив, що людина заглиблена в бурхливий океан першожиття і раціоналізована тільки частково; внутрішня сутність людини –мікрокосм –потенційно містить в собі весь всесвіт, всю світову історію. Бути особистістю, призначення, завдання, ідеал людини. Особистість є реалізація в природному індивідуумі її ідеї, Божого замислу про неї.
Завантажити реферат